"Таню не забудь!" Навіщо вона це сказала? Чи знає вона що? Що робити? Куди іти тепер?
Не знав, куди податись. Та, в чиїх очах горіло щастя при появі його, погнала його, як підлого зрадника, як боягуза. Побачення з нею були заборонені. При самій згадці про цю ганебну сцену обличчя йому пашіло соромом.
"Не забудь Таню..." — дзвеніло в ушах.
"Куди податись? — думав він,— До тієї бідної хатки, де живе безконечно щире кохання, чиста душа; упасти на коліна, благати пробачення чи втікати туди, в столицю, де чекає холодна, владна пані, страшна в своїх ревнощах, мстива й нелюбима?"
Стояв посередині... Перший раз у житті стояв на роздоріжжі.
Як кам'яний стовп серед дороги, бовваніла в тумані його постать. Не міг рушити з місця. Нарешті шарпнувся, як кінь, що всією силою зрушує важкого, навантаженого воза, і, хитаючись, подався до села. Ноги обважніли, ледве пересував їх, як старий дід. Поки дійшов, стало вже зовсім темно. У вікнах Таниних горіло світло.
Проходячи повз двір інтернату, художник відчинив хвіртку і заглянув усередину. У кімнаті інженера світилось. Те, що Манченко вдома, здивувало художника.
"Невже він удома? — подумав Ломов.— Не ходив ще "прощатись" чи вже повернувся?"
Розмову з розумною, чутливою людиною він вважав за найкращий бальзам для своєї хворої душі, а до того ж йому було страшенно цікаво, як розв'язався інженер із своєю настирливою Дульцінеєю. Хотілось розказати про свою біду та попередити інженера, що і йому загрожує небезпека, про яку довідався від Ійнечі. Подумав, що слід було б сказати і Смирнову, але тільки рукою махнув.
Постоявши хвилину перед хвірткою, ввійшов у двір. Вікно інженера було відчинене, і сам Манченко, почувши скрип хвіртки, виглянув з вікна.
— Ви, маестро? — спитав він весело.
— Я,— ледве чутно відповів художник.
— Так швидко? Не сподівався! Заходьте! Але художник не хотів заходити.
— Я прийшов за вами, хотів, щоб зайшли до мене.
— А хіба не все одно, хто до кого? Сталось що хіба?
— Розкажу вдома.
— Ви мене інтригуєте, маестро.
— Боже борони, і не думаю. Ви вже зібрались?
— Уже. Я хочу позавтра їхати.
— Прекрасно. Я от буду збиратись і вам дещо розповім. Зайдете?
— Зайду, зайду охоче, тим більше, що мені нічого робити. Я був у Дмитра Івановича, а тепер просто збирався лягати, хоч спати абсолютно не хочеться. Така ніч сьогодні, яка буває тільки раз у рік, а може, раз на все життя. Але це романтика, правда?
Ви зачекайте секундочку, маестро, я тільки позав'язую ці пакуночки, а щоб не було нудно, будь ласка, я вгощу вас листом, і, до речі, і в цьому не залишусь в боргу. Лист, як кажуть, "что нада!"
Вам буде видно? — сїїитав.
— О так. Цілком видно. Що ж пише ваша дама?
— Прочитайте, прочитайте, розповісти тут не вдасться. Можете вголос, я ще раз з приємністю послухаю.
— Так ось чим пояснити ваш романтичний настрій? Художник розгорнув листа і, наткнувшись зразу на
заголовок, розсміявся.
— Читайте, читайте! Художник почав читати:
— "Зневажений мною інженере!"
— Стиль, стиль! — вставив інженер.
Художник, потакнувши головою, читав далі:
— "Ніколи не думала я, що ви, людина з освітою, інженер і в додаток партієць, а така наволоч..."
Художник знов перервав читання.
— Вступ прекрасний,— сказав він, блискаючи зубами,— лист, певно, буде цікавий. Треба продовжити насолоду.— Він вигідніше обперся на підвіконня, так, що світло лампи падало просто на папір.
— Це шедевр, — реготав інженер. Художник читав далі:
— "...Я просто не можу спокійно писати цього листа, бо гидка мені сама думка про вас, я тремчу на саму згадку. Але хіба можна було чекати благородного вчинку від такого хама, як ви? Тільки я, сліпа в своїх почуттях, могла ідеалізувати таку мерзоту. Ви ж навіть не почервонієте, прочитавши ці рядки..."
— Вгадала,— сказав Манченко.
— "...Ви будете сміятись, бо ви ж усюди, навіть у найважливіших справах, шукаєте елементів гумору.
А я, дурна, мріяла про спільне життя з вами, готова була на пожертви. Я думала силою свого кохання, нарешті — фізичним зближенням примусити вас полюбити себе, але ви гидко використали мою слабкість..."
— Зважте! Слабкість! — вставив інженер. Художник усміхнувся і читав далі:
— "...Хотіли сотнею карбованців спекатись мене за мою відданість і материнство?
Я щаслива, що можу кинути вам в обличчя, що я казала неправду. Я видумала цю брехню про вагітність, щоб переконатись, чи любите ви мене. Я не знала, що у вас не людська, а просто песяча психологія. Тепер я переконалась, що це так. І це ви вдавали такого невинного? Це ви прикидались таким чесним?! Не думайте, що це злоба обманутої слабкої жінки. Я глибоко зневажаю вас і, коли буде нагода, не забуду з вами порахуватись.
Ну що ж, досить з вас. Думаю, що навіть забагато, бо вас словом не проймеш, надто грубошкірий. Будьте прокляті ви! Я не страждаю більше..."
Художник скінчив. Інженер чекав, що той реготати-ме до сліз, чекав, що він на це скаже, але Ломов мовчав.
— Що ж ви на це? — знетерпеливився нарешті інженер.
Художник вимушено всміхнувся.
— Ви легко її позбулись,— сказав він поволі.— Я був би щасливий, коли б і в мене так скінчилось.
Інженер здивовано підвів брови.
— У мене значно гірше.
— Не розумію.
— Збирайтесь швидше — зрозумієте.
Вийшовши з двору, товариші по нещастю подались до дому Ломова. Художник розказав по дорозі про розмову з Танею, про її трагічне ставлення до цієї справи. Інженер слухав уважно, не перебиваючи. Йому жаль було Тані і досадно на художника.
— Недосвідчена вона, сердешна,— промовив інженер.— Жаль мені її, страшенно жаль. Чого вам було туди пхатись? Вийшла б вона собі заміж за Теміра, і жила б, як живуть тисячі подібних їй. А тепер що?
— Не знаю,— сказав глухо художник.
— Женились би ви з нею, маестро. їй-бо, правда! Прекрасна жінка. Прекрасна була б пара. Були б щасливі все життя. Подумайте над цим. Ще не пізно.
— А та?
— Що та? Тій легше буде примиритись.
— Не кажіть. Та страшна. Я боюсь її. Та так легко цього б не забула. А зрештою, хіба я можу зректися всього? Москви? А з нею я туди їхати не можу. Там мені кінець.
— Що ж буде?
— Не знаю. Мені треба звідси якнайшвидше виїхати, а там чорт його знає, побачу.