Ганна Степанівна зітхнула, вона давно це помітила.
— Я сама не впізнаю її,— говорила вона сумно,— останнім часом вона й не говорить зі мною. Видно, не потрібна я вже їй. Як ти поїхав, вона цілими днями просиджувала в нього, іноді до пізньої ночі. Боюся, Ваню, щоб з цього висиджування чого лихого не трапилось. Не довіряю я тим пришельцям. Цей художник мені спершу сподобався, а тепер вже ні, не вірю я йому. Може б, ти що сказав їй? Я пробувала, але вийшло на гірше. Вона на мене так накинулась, що я пожалкувала, що й почала розмову з нею. Може, тебе вона побоїться.
Іван Макарович безнадійно махнув рукою.
— Нікого вона не боїться: ні мене, ні тебе. Один він має над нею владу. За нього вона ладна життя віддати. Дочекались ми з тобою потіхи на старість!
— Ой! Не візьме він її, чує моє серце,— сказала Ганна Степанівна.
— Я певний цього.
— Коли б узяв, то ще півбіди, нехай би, шкода було б її відпускати з рідного дому, з рідного краю, але коли вже така доля, нічого не вдієш. А от коли не візьме, а тільки обдурить?
Батьки похилились над столом, як дві верби над водою, роздумуючи над долею коханої доні.
— Не візьме він її, — промовила по хвилині Ганна Степанівна.— Про це й думати нічого.
— Звичайно. Хіба можна було гадати, що такий панок столичний та взяв би просту алтайку?
— Боюся, чи вона ще дівчина?!
Неждані слова жінки справили на чоловіка величезне враження. Тон, що ним було сказано їх, не залишав ніяких сумнівів. Іван Макарович зірвався з місця і гордо підвів голову. Він хотів навіть прикрикнути на жінку — як вона сміє висловлювати такі здогадки, але швидко угамувався. Перед його очима промайнули образи минулих подій з власного життя... Він похилився, як підтяте дерево, і сів знову.
— Чи може ж це бути? — спитав в'*н тихо, безнадійно.
— Не знаю я правди, — сказала сумно жінка.— Не хочу вірити словам людським, бо часто вони брехливі. Люди багато перебільшують, вони заздрісні і злі, часом дуже злі.
— А хіба вже й люди гомонять?
— На жаль, гомонять.
— Хто?
— Не все одно тобі, друже? Будеш тільки хвилюватись даремно.
— Не все одно, кажи!
Ганна Степанівна наперед знала, що він не зупиниться на цьому і почне допитуватись. їй самій кортіло сказати. Вона нахилилась до його вуха, хоч у хаті не було нікого, крім них.
— Стара Тібан сказала, — промовила вона.— Казала, що бачила, як цілувались.
Іван Макарович зітхнув легше.
— Це ще нічого не значить.
— Ой, значить!.. Каже, сиділа в нього на колінах... Ганна Степанівна замовкла.
— Чого ж ти мовчиш?
— Я вже сказала...
— Ні, ти щось затаїла. Кажи все.
— Сиділа на колінах гола...
— Що?!
Іван Макарович скочив, як сполошений кінь.
— Вона бреше! — заревів, аж бризки полетіли з рота.
— Тихо! Не кричи,— заспокоювала Ганна Степанівна,— Я теж так думаю. Тільки не роби зайвого галасу.
— Я піду до Тібан, я поговорю з нею, з відьмою чортовою, — не вгавав Іван Макарович.
— Не треба, Ваню, не треба, голубе. Це ж мати Теміра, не забувай. Не треба. Баба сліпа вже на старість, не забувай. Недогляділа, певно.
— Де вона їх бачила?
— У нього в кімнаті крізь вікно. Іван Макарович трохи заспокоївся.
— Бреше, стара сука. Осліпла б вона зовсім! Злоба говорить в неї. Не вірю я.
У кімнаті стихло, тільки годинник настирливо цокав, доливав смутку до того, що переливалося вже через вінця.
За вікном синів вечір. З лугів до хати долітав комашино-пташиний ноктюрн.
Іван Макарович обперся на вікно і задивився в далечінь.
Сині гори затягав туман. Гори завжди лікували його. Дивився на них з глибокою любов'ю. Його обличчя розпогодилось, в очах з'явилося стільки ніжності, як тоді, коли він дивився на сплячу дитину, на свою Таню, коли вона була ще маленька. Тоді він годинами просиджував над її колискою, вдивлявся в її зарожевіле личко, і по обличчю його блукала радість. Скільки надій роїлось тоді в його голові і разом з тим скільки страху за її майбутню долю...
Раптом чоло затягнули хмари. У рожевому промінчику, що бився, як золота рибка під неводом туману, він побачив Таню... Вона лежала на колінах художника... Він бачив її безвладно опущені руки, її червоні пристрасні вуста, що тягнулись до вуст його...
Іван Макарович махнув рукою, ніби відганяючи настирливу муху з лоба. Образ зник. Промінчик звільнився з сітки і з рештою проміння пропав за горою.
"Невже це правда? — бився в думках Іван Макарович.— Невже це правда?"
"Ні, ні,— не погоджувалось його батьківське серце.— Ні!"
— Де Таня? — спитав він вдруге дружину.
— Я ж тобі вже казала, у нього.
— Вона сама буває там?
— Каже, що ні. Каже, що там буває завжди інженер або Груша.
— Піду я туди.
Ганна Степанівна не пустила.
— Ти знаєш її, яка вона. Не треба. Коли й сталось що, того назад не вернути. Ти знаєш її, не треба. Вона втече від нас. Я вже раз пробувала їй казати, так вона погрозила, що, коли я ще раз скажу, вона покине нас і поїде до себе на посаду. Від неї всього можна чекати. Не йди!
Іван Макарович замислився.
— Горда вона. Я завжди вірив в її гордість, але пропала стійкість, розм'якла стійкість перед силою кохання. Воно сильніше за гордість, за стійкість, за все...
Івана Макаровича взяла досада на себе, навіщо брехав дачникам, кажучи, що алтайці не знають кохання.
Повернувшись з подорожі на Кара-Кол, Ломов працював цілими днями, не виходячи зі своєї кімнати. Його постійним гостем була Таня. Приходила вона зранку і просиджувала до вечора, а ввечері іноді заходив інженер, і тоді до пізньої ночі точились розмови, тихі, дружні, іноді бурхливі, коли мова переходила на дражливі питання.
Ломов працював над новою картиною. Працював гарячково, бо час минав і йому треба було вертатися додому, до Москви. Таня з жахом думала про час його від'їзду. Щодня, приходячи до нього і бачачи, що картина ось-ось буде готова, вона насилу стримувала сльози. Він ледве умовив її, щоб вона позувала.
Спершу вона нізащо не хотіла зняти з себе одежі, але потім зняла і більше не соромилась.
— Хто любить, тому не соромно. Ти знаєш,— казала вона,— коли я віддалась тобі перший раз, мені здавалось, що я накладу на себе руки. Мені здавалось, що з мене гори глузують. Здавалось, що цілий світ знає і сміється з мене. Я боялась тобі показатись на очі, але це тільки зразу. На другий день я прийшла до тебе і знов чекала твоїх пестощів і тепер не знаю, чи зможу я жити без них.