Спогад викликає посмішку на її старечих губах. Вони розтуляються, відкривають беззубий рот і знов змикаються у сувору лінію. Так, вона примирилася з долею. Закон батьків сильніший від волі дітей. Хіба можна йому противитись?.. І звикла. І дітей має, уже заміж повіддавала дочок і одного сина одружила, і тільки один залишився, її найстарший і найулюбленіший син... Ман-зирів син...
її думи линуть у давню давнину, сплітаються зі звуками скрипки, творять одну скаргу, і лине вона в невідомі сфери, туди, де живе невідомий Ульгень.
По зораному зморшками обличчю старої котяться сльози, падають додолу і зливаються з росою на траві. А за вікном ридає, плаче скрипка...
Доктор Темір давно не грав на ній. Ще з того часу, як його так несподівано, так грубо відкинула Таня, він не брався до скрипки, і вона мовчки лежала у чорному футлярі, як у домовині живцем похована дитина.
Він грав на ній колись Тані. Вона любила його музику. Коли було їй чогось важко на душі, вона приходила до нього, заходила в його скромну кімнату, сідала на м'яке крісло, його єдину цінну річ, і слухала музику. Темір грав її любимі мелодії.
— Докторе,— сказала вона раз,— щоб втихомирити найдикіші інстинкти людини, треба заграти на скрипці. Мені здається, що скрипкою можна втихомирити навіть дикого звіра...
І Темір захопився тоді і грав так, що потім не бачив нічого, забув, що вона сидить в його кімнаті. А коли перестав грати, вона сказала:
— Видно, що ви, докторе, мешканець країни камів. Ви, як кам, входите в екстаз і забуваєте, що навколо вас діється.
Тоді вона дозволила йому пестити свою руку. Він затримав її руку довше. Вона не виривала, і він спитав:
— Таню, невже мені нічого більше не можна? Невже я ніколи не доторкнусь губами до ваших уст?
Він благав її, а вона всміхалась.
— Ви, як справжній кам,— сказала вона тоді,— вимагаєте зараз плати за роботу. Коли так, то я не хочу слухати вашої музики.
Доктор, прибитий, спустошений, випустив тоді її руку, а коли Таня пішла, він уперше напився до самозабуття.
Давно це було...
Доктор обірвав гру на півтоні і кинув скрипку на ліжко. Щось бренькнуло в ній, урвалось, як життя, і кинуло світові передсмертне зітхання.
Стара Тібан зігнулась, згорбилась і нишком сховалась у юрті, боячись, щоб син не побачив, не здогадався, що вона підслухувала.
Темір сперся на вікно і задивився в ніч. Вона по-давньому стояла спокійно, тихо. Блимали зорі, усміхався місяць, тиша навколо, а йому здавалось, що там десь, де гори, плачуть звуки скрипки, б'ються об кам'яні груди, як його шалені думки...
Далеко шуміла Катунь...
Задирчав десь деркач на луках над Катунню, забив перепел, і тиша, сум...
— Коли б заснути!..
Доктор Темір нервово тре гарячого лоба. Уже кілька ночей не спить. Не допомагають наркотики, що він їх вживає щодня, не допомагає вино. Вилікувавши на своєму віку стільки тіл, не може вилікувати однієї душі. Власної душі. Яка ще немічна наука!
Людський організм не годинник, що його можна розібрати на найдрібніші часточки, вичистити, змастити, скласти, завести — і він піде. Та й то, коли пружина трісне, не допоможе годинникові вже ніяка сила, бо пружина — душа годинника. Так, годинникарі мають спосіб: вони вставляють йому нову душу, нову пружину — і годинник їде знов; а лікарі, на жаль, ще не мають способу вставити людині нову душу чи вилікувати стару...
Доктор поволі йде до шафи, виймає недопиту пляшку і випиває до дна. Це поки що єдині ліки, що помагали досі. Але тепер вже і від них щось не легшає.
Голова крутиться, шумить у вухах. Заточуючись, іде до вікна.
— Де вона зараз? — питав він у синіх просторів.
— Десь ночує в дорозі,— відповідає сам собі.— Може, з ним і спить? Може, вона вже його?
Щось починає душити, щось давить. Якась невидима рука стискає горло до спазми. Він кашляє, обличчя багровіє, очі лізуть на лоба. Щоб не задихнутись, він ходить швидко-швидко по кімнаті, а надворі, на лугах біля Катуні, знову: дир-дир, дир-дир...
Доктор спинився біля вікна і почав прислухатись. Його приваблює і заспокоює на хвилину голос деркача. Його дерчання — як чарівна музика. Вона тягне його туди, на луки, де серед високої трави і квітів грає цей маленький сірий музикант. Яка безжурна його гра...
Сива, сувора Катунь безупинно котить хвилі, шумить і кличе. Коли б можна заразитись її силою! Коли б можна перейняти її могутність! Коли б можна забути!
У голові шумить, у голові мутяться думки. Темір бере капелюха й виходить надвір. Холодний легіт лоскоче розпалене обличчя.
— ...Дир-дир...— несеться з лугу. Шумить суворо Катунь.
Доктор Темір іде туди...
Пройшовши невеличкий квартал, Темір заточився і сперся на пліт, щоб відпочити. Ноги йому були важкі, немов поприв'язував хто до них тягарі. У голові шуміло, як у млині, його нудило. Чув, що добре п'яний.
"Переборщив сьогодні,— подумав.— Мабуть, не дійду..."
Але вертати не хотілось. Доктор знав, що в душній кімнаті буде гірше, а холодне повітря добре лікує такий стан організму. Він глибоко вдихав повітря, набираючи його повні легені.
Постоявши кілька хвилин, звернув у провулок і попрямував над Катунь.
"Ріка освіжить,—подумав доктор,—тим більше, коли змочити скроні..."
Дорога йшла повз дитячий інтернат, де під час шкільного року живуть і вчаться діти алтайців. Аїли, що складаються іноді з кільканадцяти юрт, не можуть мати власної школи, і тому Радянський уряд вирішив будувати в більших центрах при школах інтернати, куди сті-каються діти алтайців з околишніх аїлів і заїмок і мешкають при школах.
У Чемалі не довелось будувати інтернату, бо тут стояв колишній монастир, збудований місіонерами, і з цього монастиря зроблено школу, а з решти будинків — інтернат, шкільні майстерні, бібліотеку, клуб та інші культурні установи. Під час вакацій частину цих будівель віддано в найми дачникам. Зайняв інженер Манченко і собі невеличкий флігель.
Проходячи повз шкільний паркан, доктор Темір згадав про інженера.
"Так і не зайшов я до нього, як обіцяв. А гарний це чоловік, ідейний, талановитий".
Темір дуже полюбив колись інженера, захоплювався його роботами, планами, перспективами. Спершу не довіряв і навіть сміявся нишком, коли інженер заходив далеко в своїх мріях, коли проектував, наприклад, електричну станцію на Катуні, але, переконавшись, що це не слова, що той серйозно працює над здійсненням державних планів, і бачачи його енергію, роботу з риском для життя, він цілком повірив у можливість здійснення їх і підтримував молодого мрійника всіма своїми силами.