Дмитро Іванович здивовано глянув на старого.
— Як це зрозуміти? — спитав.
— Обскажу,— мовив дід і почав свою улюблену повість, яку, видно, багато разів оповідав у своєму житті.
— Воював я на бронепоїзді "Смерть или победа". Пам'ятаєте, певне, такий бронепоїзд?
— Як не пам'ятати? — сказав, сумно усміхаючись, Дмитро Іванович.— Прекрасно пам'ятаю.— Він вигідніше улаштувався на ослоні, щоб уважно слухати.
— Було це,— продовжував дід,— між станціями Бу-гурусланом і Бугульмою. Теж, певно, місця знайомі?
Дмитро Іванович кивнув головою.
— Одної ночі нас оточили колчаківці. Розібрали колію, і ми не могли рушити ні сюди ні туди. Вирішили битись до загину. Сама назва поїзда цього вимагала,— усміхнувся дід.— І боронили ж ми свою твердиню на колесах! Ох і боронили! Скільки там під нею ми поклали білих — не злічити. Я вам правду кажу. Поклали вони і нас чимало, точніше — всіх. Ось як це було. Не можучи взяти приступом, колчаківці розбили наш
поїзд із гармат, а жменьку живих, усіх до одного поранених, захопили в полон.
Дід замислився. Ніхто не переривав його мовчанки. Картини минулого воскресали в пам'яті кожного, різні у різних людей, що слухали зараз діда.
— Тоді, як знаєте, розправи були короткі,— продовжував дід по хвилі.— Нас вишикували в ряд. Хто не міг стояти, тому стріляли в лоба з нагана, а хто ще на ногах тримався — поставили під стіною і... дали залп...
Старий знов замовк, зігнув по-старечому спину, поклав руки ліктями на коліна, стуливши докупи опущені додолу кулаки, обличчя його потьмяніло. Важкі спогади зігнали безтурботну усмішку з обличчя.
Смирнов дивився на діда, не знаючи, як розуміти самий кінець повісті. Дід бачив його здивування, вичекав ще хвилину і закінчив:
— Розстріляли і мене. Подивіться, бачите?
Він показав на рот, де не було жодного зуба, потім обернувся і показав шию. На ній видно було великий, давно зарубцьований шрам.
— Куля увійшла в рот, вибила зуби і вийшла шиєю,— сказав дід.— Я знепритомнів і впав. Колчаківці зразу відступили під натиском наших регулярних частин, мене підібрали санітари, відвезли до шпиталю, а там хірурги зшили, як ганчір'яну ляльку, і, як бачите, повернули до життя.
Дід засміявся, але того сміху ніхто вже не підтримав...
Дмитро Іванович сидів і думав, яких тільки курйозів не було в історії його народу...
— Знаєте,— сказав до діда,— варто було проїхати кілька тисяч кілометрів, щоб тільки про один цей випадок почути з уст самого героя.
Дід не відповів. Під впливом його оповідання Дмитро Іванович перебував до кінця вечора. Потім ішли ще розмови про життя села, його ставлення до нової, Радянської влади, і хоч у розмові брав участь і господар дому, вона вже не клеїлась. Довга подорож у тряскій повозці зробила своє — хотілося спати. Почали облягатись. Гостеві постелили в окремій кімнаті на підлозі. Він сам просив, бо на чужих ліжках не любив спати.
Поки стелили постіль, Дмитро Іванович зробив деякі помітки у записній книжці, з якою ніколи не роз-
2 В" Гжицький
33
ставався, і як тільки постіль була готова, зразу роздягнувся, ліг і тут же заснув...
Десь по опівночі йому приснився сон. Він бачить себе в партизанському загоні. Тайга і непроглядна, темна ніч. Він і товариші-партизани, з якими чомусь не знайомий, втомились від довгого походу і хочуть лягти відпочити, але не можуть знайти місця: куди не глянуть — усюди мурашині купи, величезні, немов їх хтось навмисне понасипав. Раптом хтось невідомий каже: "Лягайте на купи, лягайте, буде вам м'яко, і швидко заснете". Голос владний, такий, що йому противитись не можна, і всі покірно лягають на мурашиська. Лягає і він. Товариші його зразу поснули, а він не може заснути, бо щось тривожить, щось страшне, невідоме. І він не спить. Коли бачить, серед темної ночі ясно бачить, що всі товариші його, які йшли з ним і лягали на мурашині купи, вже не люди, а кістяки. В очних ямах цих недавніх людей, в носових отворах, між голими, без-шкірними щелепами рояться мільйони мурашок. Це вони так грунтовно об'їли м'ясо на живих людях і залишили самі білі кості. Хоче встати, щоб утекти з цього заклятого місця, але не може рушитись. Робиться страшно. Він знає, що мурашки доберуться й до нього. Ось вони вже наступають цілими полчищами, уже позалазили в штани, в рукави, він чує, що вони роз'їдають йому ноги, уже повзають по шиї, набиваються в рот, в уха, в очі, в ніс...
Дмитро Іванович чхає і... прокидається. Облитий потом, з прискорено б'ючим серцем, лежить горілиць, дивиться в освітлений місяцем прямокутник вікна і міркує, чи це ще сон, чи вже ява, тому що по ньому справді щось лазить у неймовірній кількості. І не тільки по ньому, але й по стінах, підлозі, по всіх речах у кімнаті. Він чує шелест лапок на шпалерах, в газетах, що залишив перед сном на столі, в посуді на шафці, на своєму чемодані, рюкзаку, на своєму одязі, що висить на спинці крісла.
Дмитро Іванович нарешті приходить цілком до пам'яті, сідає і світить сірника. Те, що він бачить, переповнює його жахом: вся його постіль, підлога, стіни і всі речі вкриті рухомою масою прусаків. Дмитро Іванович зірвався з місця, засвітив свічку, з огидою обтрусив із себе настирливу комашню, одягнувся, погасив свічку і вийшов надвір. Сів на порозі і задумався...
"Що за оказія,— міркував він,—у такій охайній на вигляд хаті така нечисть? Невже люди не можуть справитись з комашнею у власній хаті?!"
Він пам'ятав, що сибірячки виморожують їх узимку під час великих морозів. Що ж би перешкодило цим людям? Може, хворів хто? Інакше не можна було пояснити такого недбальства. Зрештою, і влітку е засоби боротися з цим злом. Як же уживається в цьому домі видима охайність з такою нечистю? Серед таких міркувань він прокуняв, сидячи на порозі, до ранку. Благо, що ранок улітку наступає швидко. Як розвиднілось, Смирнов, перемерзлий, блідий і ще більше втомлений, вернувся до кімнати. Прусаки по постелі вже не лазили, денне світло позаганяло їх у темні кутки і шпари. Дмитро Іванович, не роздягаючись, ліг і ще раз міцно заснув.
Перше почуття після пробудження було неприємне. У шибки барабанив дощ, по небу неслись грізні розкоти грому, в деревах за вікном шумів вітер.