— Я питав вас, чи схотіли б ви бути моєю. Ви сказали, що ні.
— А як ви тоді вхопились за це "ні"! Як ви тоді були задоволені, радісні, правда? Ви не любите обов'язків? "Я питав"!.. Ви питали? А не почули ви у слові "ні" — "так"?
— Значить, і ви не щирі, і ви неправду говорите,— сказав художник.
— А ви хотіли б почути "так"? Скажіть же щирої хотіли б? Кажіть!
Таня близько нахилила до нього свою голову і пильно подивилась йому в очі.
— Хотів би! — сказав художник, уникаючи її погляду.
Вона швидко відвернулась і важко зітхнула...
— А що ж вам відповісти? Що інакше? Я боялась перелякати вас своєю відповіддю і тим відігнати від себе. А я не могла позбавити себе того.
— Я кохаю вас, Таню.
— Художник ви, художник! Ви любите мене, як частину красивого пейзажу, як вдалий портрет власної роботи.
— Я люблю вашу душу і тіло...
— Тільки тіло... Правду кажуть, що тіло важливіше, ніж душа, але мені здається, що важливе й це і те. А ви ніколи не цікавились моєю душею. Навіщо вона вам?
Художник не міг відбити всіх ударів, що сипались на його голову. Поки він обдумував, як справитись з одним, настигав другий. Але ззаду почувся раптом кінський тупіт, і вони з Танею разом обернулись. Художник зітхнув з полегкістю, немов скинувши з пліч важкий тягар. їх наздоганяв Юнаяков.
— Отам біля річки спочинем мало-мало,—сказав він, наздогнавши.— Душно дуже, коні стомились.
Художник дуже радо згодився. Йому і їхати вже набридло. Але найбільше він радів з того, що провідник перервав ту важку розмову, що починала заходити на далекі манівці. Щоб перейти на іншу тему, сказав:
— Як добре, що з нами не поїхав Смирнов.
— Чому? — здивувалась Таня.
— Він мені завжди псує настрій.
— Чим?
— Самим своїм виглядом. Він не раз прошивав мене своїми очима наскрізь... а погляд злий, понурий, він наче совість моя.
— Ха-ха-ха! — розсміялася Таня.
— Чого ви? — здивувався художник.
— Добре ви схарактеризували вашу совість!
— Не придирайтесь, Таню! — попросив він невесело.
Вони переїхали заболочене місце, на якому коні грузли мало не до колін, і спинилися на невеличкому лужку над річкою. Посходили з коней і передали їх провідникові. Незабаром під'їхав інженер з тьотею Грушею. Вона була червона від спеки, її худорляве лице пашіло, тільки лоб білів під русявим волоссям. Вона була весела й говірлива. Злізши з коня, взялась готувати сніданок.
Таня прилягла на траві і задивилась на небо. Художник і інженер перекидались час від часу фразами.
Уже було зовсім темно, як подорожні спустилися з гори до невеличкого села Тури, що розкинулось над річкою такої самої назви. Тут вирішили переночувати. Опинились біля крайньої хати за селом, де завжди спинялись усі подорожні.
Господиня, величезна жінка, росіянка, звикла вже за кілька років до такого роду гостей, але не перестала ще дивитись на них з деяким презирством. Вона нашвидку зготувала нескладну вечерю, і її гості скоро пішли на спочинок. Спати полягали всі покотом на сіні у повітці. Жінки й чоловіки спали не роздягаючись у двох протилежних кутах.
Художник довго не міг заснути, роздумуючи над розмовою з Танею. Він уже почав жалкувати, що зайшов з нею так далеко, що й взагалі починав. Такими хвилинами він нарікав на Алтай, на свою подорож, на свою долю.
Інженер і тьотя Груша вже спали, і він заздрив на їхній душевний спокій. Таня не спала, а тільки вдавала, що спить, бо художник виразно чув час від часу її зітхання.
Йому хотілось закурити, але він боявся ворухнутись, щоб Таня не побачила, що й він не спить. Лежав горілиць, вдивлявся в запашну ніч і пив здоров'я та силу, що вона з росою посилала на землю. Сп'янів. Очі нарешті почали злипатись, зорі забігали в шаленому танку, і серед них вирисувалась Таня, прекрасна, чиста, зоряно-росяна, як тоді, коли забилась перший раз у його обіймах...
Почув раптом утому, як тоді... Йому видалось, що вона пестить його голову, і він заснув, охоплений мрійною млістю...
Таня не спала до ранку. Вона чула кілька разів, як до ґанку підходив Юнаяков і по кілька хвилин пильно придивлявся до всіх.
Відвідування Юнаякова наводили на різні думки, але вона не могла відгадати справжньої причини. Над ранок їй захотілось спати, але боялась заснути, щоб бути напоготові, коли б кому грозило лихо.
Та сон переміг. Таня боролась ще з ним, ще чула якийсь шелест коло повітки, але не мала вже сили підняти голови... "Певне, собака ходить..." — була остання думка. Більше нічого не пам'ятала, бо сон зломив свідомість і зліпив їй стомлені повіки.
А Юнаяков зараз же по вечері розсідлав коні і повів їх пасти на луг, під горою. Він розклав багаття і ліг біля вогню, підстеливши пітники з-під сідел. Коні скубли голосно росяну траву, від вогню йшло приємне тепло, і він задрімав. Але алтаєць спить чуйно. Найменший шелест — і він на ногах. Він відрізняє здалека ступу ведмедя від ходи людини, кроки марала від кроків коня.
Почувши якийсь шум, Юнаяков сів і почав прислухатись. Але за хвилину шум затих і почулось іржання коней. Юнаяков уже не лягав. Через деякий час до його вух долетів гомін чиїхось голосів алтайською мовою.
Юнаяков витягнув із-за халяви люльку і поліз до кишені за тютюном. Він знав, що коли це алтайці, то прийдуть до вогню. І не помилився, бо за хвилину з-за дерев вийшли дві постаті і попрямували до вогнища.
— Юнаяков? — спитав один, підійшовши ближче.
— Я,— відповів провідник, розглядаючи людей.— Сідайте. Ніч холодна.
Пришельці сіли і, як звичайно в таких випадках, закурили люльки. Юнаяков пізнав їх одразу. Це були Тріш і Аргачі. Вони довго мовчали, зосереджено посмоктуючи люльки.
— Здалека? — спитав Юнаяков.
— З Чопоша,— відповів повагом Тріш.
— Не сюди дорога.
— Було діло і в Турі,— бовкнув незадоволено Тріш.— А ти що тут робиш? — спитав по хвилині.
— Я за пронідника.
— Усе урусів возиш?
— Вожу. Треба заробити.
Тріш потягнувся за вугликом і запалив погаслу люльку.
— Можна заробити легше,— сказав він значуще.
— Як? — Юнаяков вдав, що не розуміє.
— Треба тобі казати? —■ моргнув знов так само Тріш, підгортаючи під себе ноги.
Поведінка гостя була надто нахабна.
— Ти, Тріш, не говори так,— обурився Юнаяков.— Алтайці — не розбишаки. Хто приїхав до нас — гість наш. Так велить заповіт предків.