Доктор сидів нерухомо в кріслі, роздумуючи, що трапилось. Його важкі олов'яні очі впились у Таню, він чув, що не може рушитись, неначе хто прив'язав його до крісла.
— Докторе! — почала, не вітаючись, Таня.— У нас небезпечно хворий, ходіть швидше.
Доктор наче прочуняв од сну. В ньому заговорило почуття обов'язку, і це на мить протверезило.
— Хто хворий? — спитав він.
— Одного чоловіка вкусила отруйна гадюка, рятуйте його. Докторе Теміре, швидше!
— А хто хворий? — повторив Темір.
— Хвора людина, докторе. Вам повинно бути байдуже.
— Ні, не байдуже.
— Що це значить? — нервується Таня.— Хвора людина, які тут допити? Ви підете, докторе, негайно. Час не чекає. Я прошу вас, любий,—мовить вона,— швидше, Теміре, я благаю вас, швидше!
— Ви не сказали, хто хворий.
— Художник хворий, впертий докторе! Його змія вкусила. Швидше, благаю вас!
Доктор Темір грубо сміється, регоче, аж захлинається.
— Ваш коханий хворий, тому ви так хвилюєтесь, тому я маю честь бачити вас у своїй хаті? Ха-ха-ха-ха!..
Таня хвилину дивиться йому в очі і радить не забуватись. Він не має права так казати.
— Про нього й говорити не можна? — питає Темір.
— Ви йдете, докторе?
— Ні.
— Ви мусите! Це ваш обов'язок лікаря.
Вона не зводить з нього гнівних очей. Вони гіпнотизують, і докторові робиться моторошно. Він перестав Сміятись, обличчя зробилось тверде, як скеля. Вставайте! — каже Таня.
— Не встану.
— Теміре, пожалієте! Ви — лікар. Ще раз кажу, не забувайтесь!
Доктор Темір сопе.
— Не піду я лікувати вашого коханця! — кричить він скажено і, хитаючись, встає.
— Як ви смієте кричати? Ви п'яні! Ви п'яні! Я питаю, ви підете чи ні?
— Ні!
Таня бачить, що всі її домагання даремні, що він незламний, що не піде. її охоплює ненависть.
— Ми з вами ще поговоримо,— каже вона, і в словах її — дика погроза. Вона просити більше не буде. Вона просила тільки один раз, за хвору людину. Тільки раз! — Бувайте! — рве вона слова, грюкає дверима і вибігає на подвір'я.
Доктор поволі тверезіє. її очі, її слова важкі, як камінь, лягли на груди холодні як лід.
"Обов'язок лікаря — лікувати хворого. Нічого не вдієш. Але лікувати того, хто забрав твоє щастя?.. Чи є такий людський закон?.."
Він вихилився через вікно й наказав хлопцеві негайно сідлати коня.
Потім підійшов до шафи, зібрав потрібний інструмент, якісь ліки у пляшечках, сховав усе в дорожню валізочку і вийшов надвір. Через кілька хвилин уже летів верхи до Таниного дому.
Дмитро Іванович Смирнов почув про пригоду Ломова другого дня вранці від свого господаря Олександра, коли той сідлав йому, як щодня, удосвіта коня.
— Коли ж це трапилось? — спитав здивовано Дмитро Іванович.
— Учора, в цю пору, а може, трохи пізніше,— почав заохочений до оповідання Олександр.— Він, кажуть, їздить щодня, удосвіта, малювати водоспад чи якісь скелі, не знаю толком що, але знаю, що біля водоспаду вкусила його гадюка.
— Сьогодні він ще живий? — спитав Смирнов. Олександр не зрозумів питання.
— Чого ви не розумієте? — здивувався Дмитро Іванович.— Живий він ще сьогодні? Не вмер?
— Ні, не вмер, живий. Мати доктора Теміра зустрічалась зі мною біля криниці, коли я коня напував, то казала, що живий.
— Значить, нічого йому не буде,— сказав упевнено історик.— Коли вчора не вмер, то буде жити. Гадюча отрута діє швидко. Видно, гадюка була не з дуже отруйних, інакше і Темір не врятував би.
Мовчали. Олександр довго вовтузився біля попруги. З його в'ялих рухів видно було, що він навмисне бариться, що йому ще хочеться поговорити. І справді, йому хотілось вияснити питання, яке тривожило його давно, а не знав, як до його взятись.
— І скажіть,— почав він здалека,— яка сила у тих шаманів! Накликав гадюк! Ха-ха!..
— Ви у це вірите? — спитав Смирнов.
— А як же не вірити, коли факт. Художник лежить. Вони, ті ками, людину зі світу згладять, коли схочуть. От розповідав же сам художник, що бачив рештки молока на камінні та на лопухах.
— Ну й що?
— Як що? Гадюки прийшли на молоко.
— Не чув такого, щоб змії молоко хлебтали,— сказав історик, крутячи заперечливо головою.— Змії живляться дрібними гризунами, жабами, молодими пташенятами, якщо їх знаходять у гніздах на землі, нарешті, яйцями пташиними, комашнею, але щоб молоком — не чув, хоч вивчав колись зоологію, і ніде потім у літературі не зустрічав.
— А не чули, що вужики корів доять? — спитав Олександр, не переконаний викладом історика.
— Ні, не чув.
— Бачите, а це правда,— промовив Олександр.— Причепиться такий вужик до корови і виссе молоко, особливо коли корова лежить на пасовиську.
— І все молоко виссе? — спитав, усміхаючись, історик.
— Геть-чисто все,— сказав упевнено Олександр.
— Якої ж величини мусить бути вужик, що може увібрати в себе пару літрів молока?
Олександр задумався.
— Отже, бачите, що це казка? Олександр не знав, що відповісти.
— Ви, як будете в Москві, поцікавтесь,— сказав він по хвилині.
Смирнов обіцяв поцікавитися цією справою.
— Я вам напишу про це,— сказав він.— А от ви мені розкажіть, як ви ставитесь до шаманів особисто.
— Я ж не ойрот,— образився Олександр.
— Я маю на увазі взагалі релігію,— не бентежився
історик.— Наші попи ті ж шамани, тільки трохи культурніші. Відправи як католицьких, так і православних попів однаково незрозумілі для слухачів, як і шаманські, так що всі ці вірування одні від одних далеко не втекли. Мене цікавить, як ви до цього всього ставитесь. Вірите?
Олександр несамовито накинувся на попругу, аж кінь застогнав.
— Не знаю, чи воно добре, чи погано,— почав він,— але я, правду кажучи, ніякої релігії не визнаю. У двадцять першому пішов я на службу у Червону Армію, там нас релігії не вчили,— Він глянув на Дмитра Івановича і усміхнувся. Смирнов відповів йому усмішкою.
— Майже рік воював я з білогвардійською бандою Семенека, яку ми ліквідували на початку двадцять другого року. Поранений демобілізувався і вернув додому. Одужав — почав господарювати. Про релігію не доводилось думати, бо не було часу. Релігією може займатись той, у кого час зайвий,— закінчив він переконливо.
— Скажіть, чи правда, що алтайці не люблять руських? — спитав несподівано Смирнов.
Олександр стрепенувся. Він, видно, був ще під впливом попереднього питання.