Матове обличчя жінки зарум'янилось, і вона ласкаво відповіла на привітання.
— Чи не дістану я у вас молока? — спитав художник ламаною алтайською мовою, мішаючи татарські слова. Він колись жив серед казанських татар і вивчав їхню мову. Тепер вона йому дуже придалася.
Жінка запросила художника до юрти, але той не мав часу, і тому винесла йому молоко в старовинній срібній посудині, що стояла тільки для параду.
— Як живеш, Ійнечі? — спитав художник.— Бачив я твого чоловіка. Куди він поїхав?
— Поїхав далеко, у місто.
— Чого він не хоче здоровкатись зі мною?
— Не любить він урусів.
— А Ійнечі? Вона засміялась.
— А за що не любить? — спитав художник.
— Не знаю. Кам Натрус теж їх не любить.
— Он як!
— Ти бережись Натруса. Злий він і могутній,— сказала вона тихо, оглядаючись.
— Для мене не страшний.
— Не кажи!
— Ну, бувай здорова! Вертатиму — заїду, і тоді скажеш. А даси тоді молока?
Він лукаво моргнув. Ійнечі споважніла.
— Заїжджай,— сказала вона.
Художник кивнув головою і чвалом подався вперед, бо над горами вже рожевіли тумани.
Приїхавши на місце, пустив коня на пашу, а сам почав лаштуватись до робсйги. Немало здивувався він, побачивши якийсь камінець і налите на ньому молоко. Він його, мабуть, і не помітив би, якби випадково не зачепив ногою і молоко не бризнуло на черевик. Тоді тільки він пильніше придивився й побачив, що воно де-не-де повисихало на траві. Тут він помітив ще чимало камінців. Усі його здогади, звідки взялось молоко, не привели ні до чого. Факт, що хтось тут був, бо цих камінців він раніше не бачив. Але це він приписав своїй попередній неуважності і, сівши на пеньок, почав пильно працювати. Картина була вже готова, залишалось кілька мазків, які він неодмінно сьогодні мусить зробити, бо погода кожної години могла зіпсуватись. Поки сонце випливало з-за гори, він закінчив роботу й залюбувався нею. На полотні, продираючись поміж чорні скелі, як живий, бив водоспад. Від його спіненого підніжжя піднімались дрібнесенькі краплі й зливались з туманом, який рожевило ранкове сонце.
Водоспад видався йому кращим, ніж у натурі. Пензель і фарби зробили з нього немов живу істоту. Сонце, що випливало з-за гір, похвалило його працю.
Художник поскладав у валізочку свій малярський інструмент і повернув картину до сонця, щоб підсохла фарба. Сам, як щодня, ліг горілиць на траві і задивився в синяву неба. Воно було чисте й спокійне. Його протинали іноді чорні лінії: то бджоли летіли на роботу. Сонце гралось у траві, гріло її, припікало, розніжені трави пахтіли, п'янили польових коників, що несамовито стрекотіли, радіючи теплому літньому дневі.
"Пора додому",— подумав художник.
Йому хочеться додому, йому хочеться почути слова похвали від неї. Які дорогі йому тепер кожна її незначна ласка, кожне її пестливе слово. А вона розуміється на мистецтві. Вона — вроджений митець і поет. Вона скаже: "Як гарно! Як дуже гарно намальовано!" — і її вушка зачервоніють. Кінчики вушок. І вона потисне йому руку, ніжно й сильно, своєю маленькою білою ручкою.
Але цю чудесну картину, що він зараз малює у своїй уяві, заслонює раптом щось важливе, велике, і йому стає не по собі. Так чорна хмара закриє іноді диск сонця і зразу спохмурніє обличчя землі. Цією хмаркою на його сонячних мріях була постать Смирнова. Чого він з'явився? Художник не ревнував до нього. І нерозумно було б. Смирнов не давав до цього найменшого приводу. Просто його обличчя, його пронизливі очі, що іноді просвердлювали наскрізь, іноді дивились з таким докором, що Ломов втрачав самовладання, і пропадала радість зустрічі з прекрасною дівчиною, пропадала сама радість існування. Він пригадує той погляд, коли Смирнов, вийшовши з ним якось недавно від Івана Макаровича, спитав, уперто дивлячись в очі:
"Ви серйозно чи тільки так, забавляєтесь?"
І головне, він, Ломов, не знав, що відповісти. Він хотів було обуритись за втручання в його особисті справи, поставити на місце нахабу, але під грізним поглядом його стушувався і промимрив, що любить дівчину і має серйозні наміри. Смирнов тоді буркнув:
"Що ж, коли так, щасти вам доле".
Одначе він, Ломов, із його тону почув, що той не вірить. І зараз соромно стає за себе, за своє боягузтво.
"Противний тип,— думає Ломов.— Чого сюди занесла його нечиста?.."
Хоче позбутись думки про нього і не може. "От нав'язалася на мою голову! Треба вертатись",— думає. і
"Треба вертатись!"
Але щось не пускає. Якась лінь розливається по суставах, не хочеться рухати ні ногою, ні рукою. Лежав би так до ночі. Смирнов уже зник, а постать Тані чогось раптом зливається з другою постаттю... В його вухах крильцями бджолиними забриніло слово: "Заїжджайте"... а в його очах червоним квітом розцвіли уста... Ійнечі!..
"По дорозі треба зайти до Ійнечі,— думає художник.— Яка це славна жінка, які в неї тонкі риси". Коли б хотіла позувати, він зробив би з неї чудовий портрет. Це був би надзвичайний портрет! Але вона не схоче, їй не дозволить її деспот Мабаш.
Чи правда тому, що говорить Іван Макарович, ніби алтайці не знають кохання? Чи може таке бути? Який це нещасливий народ! А може, щасливий, може, краще без нього, без того дивного почуття! Та це ж воно робило світові перевороти, воно родило війни, воно зводило з розуму вчених мужів і молодих хлопців, старих жебрачок і святих дів; воно зродило розпусників і аскетів, воно закликало до божевільних геройських поривів і стручувало в безодню; воно — причина стількох самогубств, стількох сліз, стількох прикростей. І його б не знати? Не може бути! Воно знайоме всім народам, всьому живому. Тут Іван Макарович переборщив, висловлюючись так легковажно про кохання.
А що, якби спробувати? Мабаша нема вдома... А вона не байдужа до нього, бо чого ж вона тоді попереджала його і стільки турботи було в її словах?..
"Бережись кама Натруса",— просила вона. Що це — не кохання? Бідна жінка! Вона гадає, що всі повинні боятись камів, бо вони можуть проклясти, заворожити. Скільки-то ще праці треба, щоб вирвати з їхніх рук силу, страшну силу тьми. Це вони затьмарили ясний розум цього народу, вони обмотали своїми темними тенетами цілі села, цілий край! Натрус! Один чоловік, а тисячі людей ідуть за ним..."