Пригадує діда, високого, кістлявого, у драному кожусі, якого не скидав майже цілий рік, з великою ґерлиґою в руках.
Дід жалів його. Бувало, за пару крашанок, що від якої господині дістане, цукерку купить, пряника і все ото несе внукові.
Дмитро Іванович сумно посміхається до того далекого, сумного, безповоротно минулого часу. Були в ньому тяжкі хвилини, особливо восени, коли настають дощі, холод, сльота, а він босий, ноги аж чорні, поре-пані до крові, руки — що ця земля, на спині драна свитина, а їсти завжди хочеться, бо, за худобою бігаючи, все з себе витрусиш...
"А були і свої дрібні радощі",— думає він.
Дитина сприймає життя по-своєму, як воно є, не знавши кращого, задовольняється існуючим, прикрасивши його своєю дитячою фантазією...
Хіба ці підпаски, що дістали по двогривеному, не щасливі зараз? Скільки тепер планів у тих малих голівках, скільки проектів! Були і в його дитинстві свої радощі. Не все ж було холодно, було і тепло, не все був дощ, було і сонце. А чого варті були походи по гриби, ягоди, вилазки в панські сади! А купання в річці, ловля риби, раків! А вогнища, ночівлі в полі!
— Ех! Дитинство! Скільки в тобі неповторних чарів! — сказав він мимоволі вголос.
Басаргін повернувся подивитись, що з його пасажиром.
Дмитро Іванович збентежився і, щоб сказати що-не-будь, спитав, для чого огорожі, що вони їх бачили.
— Це пасовиська різних сіл, відмежовані огорожею,— пояснив Басаргін, здивований, що такої простої речі можна не знати.— Тепер ми їдемо володінням нашого села,— додав.
— Хіба вже так близько село? — спитав знов Дмитро Іванович.
— Недалеко, кілометрів десять, не більше. Поняття віддалі тут було своєрідне.
Дорога пішла тепер ліворуч по такій же безконечній рівнині. Здовж неї йшли телеграфні стовпи. На дротах сиділи рядами ластівки, і під ними дроти вгиналися. З наближенням повозки пташки злітали з характерним писком і, покружлявши, знову сідали на те ж місце. На вершечках телеграфних стовпів зрідка попадались кібчики. Вони пильно поглядали згори на землю, вишукуючи дрібних гризунів, і злітали задовго до наближення повозки. Над дорогою пролітали дрібні кулики і великі кроншнепи з кривими дзьобами, видаючи з себе звуки, подібні до далеких гудків автомашин. Пролетів табунець чирят. Легенький вітерець приносив звідкись запах близької води. Обабіч дороги, ближче і дальше від неї, верталися додому попасом отари овець, за ними йшли поважно пастухи з собаками. Собаки зупинялись, обертались до дороги і без видимої злоби, а більше за звичкою, гавкали на повозку.
У долині раптом замаячили фіолетові горби, що зливалися з обрієм. Це були вже передгір'я Алтаю.
Смирнов зітхнув від зворушення.
— До Чемала далеко? — спитав він.
— Як будете їхати,— відповів по хвилині візник.— Можна доїхати за тиждень, можна і за три дні.
Басаргін оповів, які села зустрінуться по дорозі і яка віддаль між ними.
— Перед Чемалом буде Елікмонар,— сказав він по деякій мовчанці,— районне містечко. Район — аймак по-ойротськи. Базари там. Буває, і наші туди їздять, але рідко. Там уже здебільшого ойроти, мешканці гірського Алтаю, нація, можна сказати, пуста.
Смирнов насторожився.
— Чому? — спитав.
— Та мешкають у юртах, не вмиваються, бань не визнають, жеруть конятину, п'ють араку, тобто горілку з молока, слабку таку. Вони її четвертями п'ють. А руської людини вони не поважають.
— Чому? — здивувався Смирнов.
— А хто їх знає, самолюбива нація.
— Може, росіяни їх кривдять? — спитав знов Дмитро Іванович.
— Воронь боже. Хто їх кривдить?! Самі себе кривдять, бо роботи не люблять. Ото отари пасуть, араку п'ють, і вся їхня робота. Навіть хат не будують, хоч лісам краю не видно. У юртах живуть таких, що в них зайти страшно. Брудно там, дим, темно, холодно. Адже вкриті тільки корою, а живуть в них віками. Вимирає поволі ця нація. Трахома там та й погані хвороби...
Смирнов замислився. Невже все це правда, що говорить візник?
— Лікарі є там? — спитав він знову.
— Є в Елікмонарі, там і лікарня, і амбулаторія, є і в Чемалі, але вони не йдуть у лікарню, не вірять, до шаманів ходять лікуватись, а у тих звісно, яке лікування.
Ця новина була ще разючіша. Дмитро Іванович не міг уявити, що шаманізм процвітає і досі, на одинадцятім році революції.
— Чого дивуватись, — сказав спокійно Басаргін.— Кому охота забиратись у ті гори та боротися з ним?
Це було цілковите відкриття. Смирнов ще раз переконався, як мало вивчений цей край, як мало знають про нього навіть спеціалісти, не то що звичайні письменні люди. І він почав уявляти собі шамана-чаклуна, якого ніколи не бачив, розмову з ним і... боротьбу.
Тим часом показалось село, досі сховане в балці. Дорога тут була вже добре в'їжджена і втоптана, широка, як великий шлях, нею гнали діти худобу, якої майже не видно було з-за хмар куряви, збитої її ногами.
Подорожні зупинились на мить, щоб курява вляглася, але, побачивши, що її не меншає, що стоїть вона стовпом, рушили далі і в хмарах пилу в'їхали в село.
Почало смеркати, і з усіх майже димарів хат ішли вгору кучеряві струмки диму. Димили також, викидаючи з себе час від часу клуби пари, на городах бані. Була субота. Назустріч подорожнім ішли два бородаті дядьки в однакових червоних, у білу смужку сорочках, у рожевих підштанках і у валянках, з березовими віниками під пахвами. їхні обличчя лисніли від поту, кольором зливаючись із барвою сорочок. Дядьки привітались з Басаргіним, поздоровили з приїздом, а той в свою чергу поздоровив їх з легкою парою.
Через кілька хвилин коні зайшли у двір і стали. Подорож на сьогодні була закінчена.
Смирнов зліз з повозки, щоб швидше розім'яти ноги, а Басаргін сидів і ніби й не думав злізати.
На порозі хати зразу з'явились два кремезні хлопці років по шістнадцять-сімнадцять. Вони привіталися з батьком ще з порога, поздоровили його з приїздом, вклонились гостеві й підійшли до коней.
— Де мати? — спитав Басаргін з воза.
— Була тут тільки,— відповів старший.
— Мавра! — гукнув Басаргін.
Із дверей бані, що виглядала з кущів саду, вилетіла хмарка пари, і з неї вийшла невеличкого росту жінка. Вона зачинила двері бані, хмарка зникла, а жінка швидко пішла, майже побігла на голос чоловіка. Великі личаки заважали їй при швидкій ході.