Навіть не здригнувшись, вона підняла лампу і поглянула на молодого монаха.
– Що ви тут робите, добрий брате? – спитала вона. – Ви, безсумнівно, не туди потрапили. Кого вам треба? – і вона поставила лампу на підставку.
– Джоанно, – сказав Дік, але голос зрадив йому. – Джоанно, – почав він знову. – Ти сказала, що любиш мене, і я був настільки дурний, що повірив цьому!
– Діку! вигукнула вона. – Діку!
І на здивування хлопця, ця вродлива висока молода леді зробила крок до нього, оббила руками його шию і обсипала гарячими поцілунками.
– О дурнику! – вигукнула вона. – О дорогий Діку! Якби ти тільки міг себе побачити. Ой леле! – додала вона, відступаючи. – Я все на тобі зіпсувала. Діку! Я стерла з тебе майже всю фарбу. Але не хвилюйся, це можна виправити. А ось чого не можна виправити, Діку, так це мого одруження з лордом Шорбі.
– Невже все вирішено? – запитав хлопець.
– Завтра перед обідом, Діку, в монастирській церкві, – відповіла Джоанна. – Завтра настане нещасливий кінець і для Джона Метчема і для Джоанни Седлі. Сльозами горю не зарадиш. О, якби допомогли сльози, я б виплакала собі очі. Скільки я молилася Богу, але небо глухе до моїх благань. І, любий Діку, добрий Діку, якщо ти силоміць не вирвеш мене з цього будинку, нам лишається тільки поцілуватися і розпрощатися навіки.
– О ні, – сказав Дік, – я не можу розпрощатися з тобою. Я ніколи не вимовлю цього слова. Не треба впадати в розпач. Поки існує життя, Джоанно, існує надія. Я все ж буду надіятись. О, клянусь небом і перемогою! Пам'ятаєш, коли ти була тільки ім'ям для мене, хіба я не пішов за тобою, хіба я не підняв добрих людей, хіба я не поставив на карту своє життя заради тебе? А тепер, коли я побачив тебе такою, як ти є – найпрекраснішою і найвеличнішою дівчиною в Англії – невже ти думаєш, що я відступлюсь від тебе? Якби навіть тут, передо мною, розкинулось глибоке море, я пішов би просто по його хвилях, якби мій шлях до тебе кишів левами, я б розігнав їх, як рудих мишей.
– Ах, – сказала вона сухо, – ти здіймаєш занадто багато галасу через якесь блакитне плаття!
– Ні, Джоанно, – заперечив Дік, – не тільки через плаття. Адже, люба дівчино, я бачив тебе переодягненою. А тепер я сам переодягнений. Скажи відверто, хіба я не здаюсь тобі смішним в цьому блюзнірському вбранні, хіба я не схожий на справжнього блазня?
– Ах, Діку, цей одяг тобі якраз личить! – відповіла вона, посміхаючись.
– Ну, ось бачиш, – промовив він тріумфуюче. – Те ж саме було і з тобою, бідний Метчем, тоді в лісі, їй-Богу, дівчино, з тебе можна було тоді посміятися. Але зараз ти прекрасна!
Так вони розмовляли, тримаючись за руки, обмінюючись посмішками і закоханими поглядами; хвилини здавалися їм секундами. Вони могли б розмовляти так цілу ніч. Але раптом позаду них почулося шарудіння, і вони побачили маленьку леді. Вона приклала палець до губ.
– Боже милий! – скрикнула вона. – Який ви зчинили тут галас! Невже ви не можете говорити більш стримано? А тепер, Джоанно, моя лісова красуне, що ти даси своїй кумасі за те, що вона привела сюди твого коханого?
Замість відповіді Джоанна підбігла до неї і гаряче обняла її.
– А ви, сер, – додала юна леді, – що ви дасте мені?
– Мадам, – сказав Дік, – я б з радістю заплатив вам тією ж монетою.
– Ну, що ж, – сказала леді, – вам дозволяється.
Але Дік, почервонівши, як півонія, тільки поцілував її руку.
– Чим вам не подобається моє обличчя, прекрасний сер? – запитала вона, присідаючи до самої підлоги.
І потім, коли Дік, нарешті, злегка пригорнув її, вона додала:
– Джоанно, твій коханий дуже незграбний, коли ти дивишся на нього, але запевняю тебе, коли ми вперше зустрілися з ним, він був проворнішим. Я вся в синцях, дівчино; можеш мені більш ніколи не вірити, якщо зараз брешу. Я думаю, – додала вона, – ви вже наговорились? Бо я скоро повинна відпустити паладина.
На це обоє заявили, що вони ще не встигли нічого сказати одне одному, що ніч тільки розпочалася і що вони не розлучаться так рано…
– А вечеряти? – запитала юна леді. – Хіба ти не підеш вниз вечеряти?
– Аякже, звичайно, піду! – скрикнула Джоанна. – Я й забула.
– Тоді сховайте мене десь тут, – попросив Дік. – Я стану за килимом або замкніть мене у скрині, засуньте, куди хочете, щоб я зміг побути там, поки ви повернетесь. І запам'ятайте, прекрасна леді, – додав він, – що ми зараз в дуже скрутному становищі і, може, нам з сьогоднішньої ночі до самої смерті не доведеться більше поглянути одне одному у вічі.
Почувши ці слова, юна леді зникла; а коли, через деякий час, пролунав дзвін, скликаючи до вечері домочадців сера Деніела, Діка сховали біля стіни за килимами, якраз в тому місці, де сходилися два килими. Щілина між ними давала йому можливість вільно дихати і навіть бачити, що відбувається у кімнаті.
Проте не минуло й кількох хвилин, як йому довелося змінити своє місце. Тиша на цьому поверсі будинку порушувалась тільки шумом вогню і шипінням сирих дров в каміні. Але раптом до напруженого слуху Діка долинули звуки дуже обережних кроків. Потім двері розчинилися і в кімнату просунулась спочатку голова, а за нею і горбате тіло маленького чорношкірого карлика, одягненого в ліврею слуг лорда Шорбі. Він розкрив рота, наче для того, щоб краще чути, а його очі, що блищали у напівтемряві, швидко і неспокійно нишпорили по кімнаті. Він обійшов кімнату, постукуючи час від часу по килимах, але Дікові якимсь чудом пощастило уникнути його уваги. Потім карлик заглянув під меблі й оглянув лампу. Нарешті з виглядом глибокого розчарування він хотів так само потихеньку вислизнути з кімнати, але раптом впав на коліна, підняв щось з-під очерету на підлозі, оглянув і з радістю сховав у торбинку на поясі.
Серце Діка завмерло, бо річ, яку підняв з підлоги карлик, була китицею від його власного пояса, йому стало ясно, що цей карлик – шпигун, який з такою зловтіхою виконує свою підлу роботу, не буде гаяти часу і віднесе знахідку своєму хазяїнові, баронові. Діку спало на думку відкинути килими, напасти на негідника, і, ризикуючи своїм життям, відібрати у нього китицю. Поки він роздумував, що робити, виникла нова турбота. На сходах пролунав грубий охриплий від вина голос, і по коридору загриміли нерівні важкі кроки.