Полегшено зітхнувши від задоволення, Лоулес витягнув свої широкі руки над вогнем і, здавалося, вдихав запах диму.
– Ось це і є кролина нора старого Лоулеса, – промовив він. – Молю Бога, щоб собаки не пронюхали про неї! Багато я бродив по світу з того часу, як мені сповнилось чотирнадцять років, коли я вперше втік з абатства, прихопивши з собою золотий ланцюг з ризниці і молитовник, які потім продав за чотири марки. Щоб врятувати свою грішну душу, я став пілігримом і побував в Англії, в Франції, в Бургундії і в Італії; побував я і на морі, а море – нікому не батьківщина. Але справжнє моє місце тут, мастере Шелтон. Тут моя батьківщина, – ось ця нора в землі. Чи йде дощ, чи бурхає вітер, чи це квітень, коли співають всі пташки і квіти падають на мою постелю, або зима, коли я сиджу на самоті з добрим кумом – вогнем і вільшанка-червоногрудка щебече в лісі, – тут моя церква і мій базар, моя дружина і моє дитя. Сюди я повертаюсь і тут, молю святих, я хотів би й померти.
– Тут теплий закуток, ти маєш рацію, – відповів Дік. – І затишний і добре схований.
– Це добре, що він так схований, – зауважив Лоулес, – бо моє серце не витримало б, якби його знайшли, мастере Шелтон. Ось тут, – додав він, риючи міцними пальцями піщану долівку, – тут мій винний льох, і ми зараз матимемо фляжку чудового міцного вина.
І справді, покопавши трохи, він витяг важкий шкіряний міх, розрахований приблизно на галон, і майже на три чверті наповнений п'янким запашним вином. Випивши по-дружньому за здоров'я один одного, вони підкинули у вогонь дров, і полум'я знову весело спалахнуло. Розімлілі Дік і Лоулес простяглиея на долівці, насолоджуючись благодатним теплом.
– Мастере Шелтон, – зауважив волоцюга, – останнім часом вас спіткали дві невдачі; скидається на те, що ви втратите й дівчину, – вірно я кажу?
– Вірно, – відповів Дік, кивнувши головою.
– А тепер, – вів далі Лоулес, – послухайте старого дурня, який побував майже всюди і майже все бачив. Ви виконуєте занадто багато чужих доручень, мастере Діку, Ви працюєте на Елліса, а він мріє тільки про смерть сера Деніела. Ви працюєте на лорда Фоксхема – а втім – хай збережуть його святі – він, безсумнівно, має добрі наміри. Трудіться на самого себе, добрий Діку. Йдіть до своєї дівчини. Залицяйтесь до неї, а то вона зовсім забуде про вас. Будьте напоготові і, коли трапиться нагода, стрибайте з нею в сідло.
– О Лоулесе, адже вона, безсумнівно, знаходиться в будинку сера Деніела, – відповів Дік.
– Ну, що ж, тоді ми туди й підемо зараз, – відповів волоцюга.
Дік здивовано поглянув на нього.
– Не дивуйтеся, якраз це я й мав на увазі, – сказав Лоулес. – А якщо ви не вірите моєму слову, гляньте сюди. – І волоцюга, знявши з шиї ключ, відімкнув дубову скриню. Покопавшись в ній, Лоулес вийняв звідти спочатку чернечу рясу, потім шматок вірьовки і, нарешті, величезні дерев'яні чотки, такі важкі, що ними можна було орудувати, як зброєю.
– Ось, – сказав він. – Це для вас. Одягайте!
Коли Дік переодягнувся в чернечий одяг, Лоулес вийняв фарби і олівець і з великою спритністю став змінювати йому обличчя. Брови він зробив густішими й довшими; вусики Діка, які ледве пробивалися на його юному обличчі, він перетворив у великі вуса; кількома лініями він змінив вираз очей; і молодий монах став здаватися старшим від своїх років.
– Тепер, коли я теж зміню свій зовнішній вигляд, ніхто не зможе відрізнити нас від справжніх монахів. Ми сміливо підемо до сера Деніела, і там нас гостинно приймуть з любові до матері церкви.
– Навіть не знаю, чим я зможу тобі віддячити, дорогий Лоулесе! – вигукнув Дік.
– Гей, брате, – відповів волоцюга. – Все, що я роблю, я роблю заради свого задоволення. Не турбуйтесь про мене. Клянусь небом, я й сам потурбуюсь. Язик у мене довгий, голос – мов монастирський дзвін, і, якщо я сам не зможу потурбуватися про себе, я буду просити, мій сину; а там, де прохання не допоможуть, я просто візьму.
Старий пройдисвіт скорчив кумедну гримасу, й, хоч Діку було неприємно залежати від такої сумнівної особи, він все ж не міг стриматись і розсміявся.
Лоулес повернувся до великої скрині, і незабаром його не можна було впізнати. Але Дік з подивом побачив, що він у себе під рясою заховав кілька чорних стріл.
– Навіщо вони тобі? – спитав хлопець. – Для чого тобі стріли, якщо ти не береш лука?
– Навіщо? Мабуть, доведеться розбити чимало голів, не говорячи про спини, перш ніж нам пощастить вибратись звідти, куди ми йдемо; і коли що-небудь трапиться, я хотів би, щоб наше братство підтримало свою честь. Чорна стріла, мастере Діку, – печатка нашого братства, вона показує, хто надіслав рахунок.
– Якщо ти так старанно готуєшся, – сказав Дік, – у мене з собою є деякі папери, які заради мене самого і в інтересах тих, хто їх довірив мені, краще де-небудь заховати. Де їх заховати, Уїлле?
– О-о, – відповів Лоулес, – я піду в ліс і просвищу там три куплети з пісні, а ви тим часом закопайте папери, де хочете, і розрівняйте пісок на тому місці.
– Ніколи, – вигукнув Річард. – Я довіряю тобі, друже. Я був би підлою людиною, коли б не довіряв тобі!
– Брате, ти ще зовсім дитина, – відповів старий волоцюга, зупиняючись на виході з печери і обертаючись до Діка. – Я добрий старий християнин, а не зрадник. Я не хочу чужої крові, проте не пошкодую своєї власної, коли моєму другові загрожує небезпека. Але, нерозумна дитино, я злодій за своїм ремеслом і звичками з першого дня мого народження. Якби моя пляшка була порожня і в мене пересохло у роті, я пограбував би вас, дороге дитя, і це так вірно, як вірно те, що я люблю вас, поважаю вас і захоплююсь вами! Чи можна сказати ясніше? Ні.
З цими словами він виліз з печери і пішов, важко ступаючи, через чагарник, поляскуючи пальцями.
Дік, залишившись на самоті, здивовано подумав про непостійну вдачу свого товарища; він квапливо витяг свої папери, перечитав їх і зарив у пісок. Один з паперів Дік залишив, у себе, тому що він ніяк не міг зашкодити його друзям, а навпаки, при нагоді послужив би доказом проти сера Деніела. Це був написаний власноручно лист танстольського рицаря до лорда Венслідейла. Сер Деніел доручив одному з своїх слуг віднести цього листа на другий день після поразки біля Райзінгема, і Дік знайшов його у забитого гінця.