– Дуже вдячний тобі, – сказав він, – але мені здається, добрий мастере Шелтон, що я й сам знайду дорогу. Ліс великий, прошу тебе, ти йди в один бік, а я піду в інший. Я перед тобою в боргу за обід і науку. Всього тобі найкращого!
– Хай буде так, як ти кажеш, – вигукнув Дік. – Йди до всіх чортів!..
І вони пішли в різні боки, заклопотані тільки своєю сваркою і зовсім не думаючи, куди йдуть. Та не встиг Дік пройти й десяти кроків, як Метчем гукнув його і побіг слідом.
– Діку, – сказав він, – негарно нам прощатися так холодно. Ось тобі моя рука, а разом з нею й серце. За все, що ти для мене зробив, за твою допомогу, я дякую тобі, і не з пристойності, а від душі. Усього тобі найкращого!
– Гаразд, хлопче, – відповів Дік, беручи простягнуту руку. – Хай тобі в усьому щастить. Тільки я дуже сумніваюсь, щоб тобі пощастило. Надто ти любиш сперечатися.
Вони вдруге розсталися, але на цей раз навпаки: Дік побіг слідом за Метчем.
– Візьми мій арбалет, – сказав він, – не можна йти беззбройному.
– Арбалет! – вигукнув Метчем. – Ні, добрий хлопчику, в мене невистачить сили натягнути тятиву, та й цілитись я не вмію.
Було вже зовсім поночі, і під деревами вони не могли побачити, який у кого вираз обличчя.
– Я трохи пройду з тобою, – сказав Дік. – Ніч темна. На стежці я б з радістю залишив тебе. В мене таке передчуття, що ти заблукаєш.
Не кажучи більше ні слова, він пішов уперед, і Метчем знову поплентався за ним. Темрява дедалі густішала. Лише на галявинах вони бачили небо, поцятковане маленькими зірками. Здалеку ще долинав шум, з яким відступала розгромлена армія ланкастерців, але з кожним кроком він слабшав.
Йшли вони мовчки і години через дві опинились на широкій порослій вереском галявині, В мерехтливому світлі зірок де-не-де на ній видно було зарості папороті й купки невисоких тисів, Вони зупинились і глянули один на одного.
– Ти стомився? – спитав Дік.
– Так стомився, – відповів Метчем, – що, здається, впав би на землю й не встав.
– Я чую дзюркотіння струмка, – промовив Дік. – Ходім туди, мені дуже хочеться пити.
Галявина поступово знижувалась. Пройшовши трохи, хлопці знайшли між вербами маленький дзюркотливий струмочок. Обидва кинулись на землю і, припавши губами до води, в якій віддзеркалювалися зірки, досхочу напились.
– Діку, – сказав Метчем, – я знесилів, я більше не можу.
– Я бачив якусь яму, коли ми спускались сюди, – промовив Дік. – Давай ляжемо в ній і поспимо.
– О, з великою радістю, – вигукнув Метчем. На дні ями був сухий пісок. Кущ ведмежини, що ріс на її краю, утворив ніби стріху, що закривала яму з одного боку. Хлопці лягли в ній і притиснулись один до одного, щоб зігрітися, зовсім забувши про сварку. Незабаром сон хмарою огорнув їх, і вони мирно заснули.
Розділ VII
ЛЮДИНА З ЗАКРИТИМ ОБЛИЧЧЯМ
Прокинулись вони в передранкових сутінках. Пташки ще не співали, а тільки де-не-де починали щебетати. Сонце ще не зійшло, проте, небо на сході вже зайнялося величавою різнобарвною загравою. Дуже голодні й вкрай знесилені, хлопці нерухомо лежали на дні ями, поринувши в блаженний сон. Раптом до них долинув звук дзвіночка.
– Дзвонять, – сказав Дік, сідаючи. – Невже ми так близько від Холівуда?
Невдовзі дзвіночок знову дзвякнув, але цього разу ближче; і з тієї миті, порушуючи ранкову тишу, він дзвонив раз у раз і щоразу ближче.
– Що це може означати? – спитав Дік, зовсім прокинувшись.
– Хтось іде, – відповів Метчем, – і з кожним його кроком дзвонить дзвіночок.
– Я й сам це знаю, – мовив Дік. – Але для чого? Хто може блукати з дзвіночком тут, в Танстольському лісі? Джоне, – додав він, – можеш сміятись з мене, але мені не подобається цей звук.
– В ньому є щось тужливе, – зауважив Метчем і здригнувся. – Ще не розвиднілось…
В цю мить дзвіночок задзвонив дужче і раптом, різко дзвякнувши, замовк.
– Схоже на те, що чоловік, який несе дзвіночок, розбігся й стрибнув через струмок, – зауважив Дік.
– А тепер він знову йде повільно, – додав Метчем.
– Ні, не так вже й повільно, – заперечив Дік. – Той чоловік іде досить швидко. Він або когось ловить, або від когось тікає сам. Ти ж чуєш, що звук наближається до нас дуже швидко.
– Він уже зовсім близько, – сказав Метчем, Обидва сиділи тепер на краю ями, а оскільки вона була викопана на горбику, то їм було видно всю галявину аж до лісу.
В прозорих ранкових сутінках вони бачили білу стрічку стежки, що перетинала галявину зі сходу на захід, звиваючись між кущів дроку за якихось сотню кроків від ями. Діку спало на думку, що, судячи з напряму, ця стежка веде просто до Танстольського замка.
На стежку вийшла з лісу чоловіча постать, загорнута в біле. Чоловік на мить зупинився, немов для того, щоб роздивитись, і потім, зігнувшись майже вдвоє, повільно пішов по зарослій вереском галявині. При кожному його кроці дзвякав дзвіночок. Обличчя його було сховане; білий каптур, в якому навіть не були прорізані дірки для очей, закривав йому всю голову. Він палицею шукав собі дорогу. Хлопців охопив жах, схожий на жах смерті,
– Прокажений! – хрипко вимовив Дік.
– Його дотик – смерть, – сказав Метчем. – Тікаймо!
– Нічого тікати, – відповів Дік. – Хіба ти не бачиш, що він зовсім сліпий. Він шукає дорогу палицею. Треба лежати тихенько; вітер дує з нашого боку, і він пройде повз нас, не завдавши нам шкоди. Бідолаха! Він заслуговує того, щоб його жаліли, а не боялись,
– Я пожалію його, коли він пройде, – зауважив Метчем.
Сліпий прокажений був уже на півдорозі до хлопців. Саме в цю мить зійшло сонце, і його промені освітили закутане обличчя. Прокажений був, мабуть, до своєї огидної хвороби, що зігнула його, високим на зріст чоловіком. Та ще й зараз він ішов енергійною ходою. Гнітючий звук дзвіночка, постукування палиці, суцільна завіса на обличчі нещасного і усвідомлення того, що він не тільки приречений на страждання й смерть, але назавжди позбавлений людського товариства, – все це сповнило серця хлопців страхом. Він наближався до них, і з кожним його кроком їхня мужність і сили зменшувались.
Порівнявшись з ямою, прокажений зупинився і повернув голову до хлопців.
– Богородице, спаси мене! Він бачить нас, – ледь чутно промовив Метчем.