О сер, нікому в світі не чинимо ми зла,
Хоч в добрих ланей короля бува летить стріла.
Співаючи, він час від часу підносив до рота ложку, дув на своє вариво і куштував з виглядом досвідченого кухаря.
Нарешті він, мабуть, вирішив, що їжа готова, витяг з-за пояса ріг і тричі затрубив у нього.
Чоловік, що спав, прокинувся, перевернувся на другий бік, відігнав метелика і повів навколо очима.
– Чого ти трубиш, брате? – спитав він. – Обід?
– Еге ж, дурню, обід, – відповів кухар, – тільки поганенький, без елю і без хліба. Тепер невелика радість сидіти в лісі, а були часи, коли добрий чоловік міг жити, наче єпископ, якщо йому лише не дошкуляли дощі й морози, – елю й вина було скільки душа забажає. Тепер у людей в серці немає відваги, а цей Джон-Месник, спаси й помилуй Бог, всього-на-всього опудало, що лякає ворон.
– Ти тільки й думаєш, як би наїстися й напитися, Лоулесе, – відказав співрозмовник. – Потерпи трохи, кращі часи ще повернуться.
– Та що там казати, – відповів кухар. – Я чекаю кращих часів ще з дитячих років. Я був францисканським монахом, був королівським лучником, був моряком і плавав по солоних морях, траплялось блукати по зелених лісах і стріляти королівських оленів. І що з цього вийшло? Нічого! Мені слід було залишитись у монастирі. Значно краще бути ігуменом Джоном, ніж Джоном-Месником. Та ось, до речі, і вони.
Один за одним на лужок почали виходити високі, ставні хлопці. Кожний, підходячи, витягав з піхов ніж, брав миску, зроблену з рогу, клав у неї м'ясо з котла і сідав на траву їсти. Одягнені й озброєні вони були по-різному: деякі в рудих сорочках тільки з ножем та старим луком, деякі були справжніми лісовими чепурунами: носили шапки й куртки з темнозеленого сукна; за поясом в них стирчали стріли з гарними перами, на перев'язі висів ріг, меч і кинджал були при боці. Всі зголодніли і через те були мовчазні. Ледве привітавшись, вони жадібно накидались на м'ясо.
Їх зібралось уже чоловік з двадцять, як раптом в кущах глоду почулися радісні голоси, і незабаром на лужок вийшли п'ятеро чи шестеро чоловік з ношами. Попереду йшов високий на зріст, кремезний чоловік з сивиною у волоссі й коричневим, наче прокопчений окіст, обличчям. Неважко було догадатися, що він тут ватажок. За спиною в нього висів лук, в руках була рогатина.
– Хлопці! – закричав він. – Мої веселі друзі! Ви їли тут всухом'ятку і не дуже добре почували себе. Але ж я вам завжди казав: чекайте терпляче, і щастя швидко прийде до вас. І от, дивіться, перший посланець щастя – добрячий ель!
Під схвальні вигуки хлопці поставили на землю ноші, на яких лежало велике барило.
– Та поспішайте, хлопці, – вів далі ватажок. – Нам ще доведеться попрацювати. До перевозу підійшли стрільці в темночервоній і голубій одежі; всі вони – наші мішені; всі вони покуштують наших стріл; ніхто з них не пройде крізь цей ліс. Хлопці, нас тут п'ять десятків молодців і кожного скривджено: дехто втратив землю, дехто – друзів, декого оголосили поза законом. Всі ми скривджені! Хто ж вчинив це? Сер Деніел, клянусь розп'яттям! Чи дозволимо ми йому користатися награбованим у нас добром? Сидіти в наших будинках, орати наші поля? Жерти биків? Присягаюсь, що ні. Його захищає закон, у суді він завжди виграє, та в мене за поясом є виклик на такий суд, де він все програє.
Кухар Лоулес, який в цей час налив ще елю, підніс ріг, ніби п'ючи за здоров'я промовця.
– Мастере Еллісе, – сказав він, – ви думаєте тільки про помсту. Та ви й повинні так робити. Але у мене, вашого бідного брата по зеленому лісу, ніколи не було ні землі, ні друзів. Я, щодо мене особисто, цікавлюсь здобиччю; я завжди віддаю перевагу благородному золоту і канарському вину, а не якимсь там помстам.
– Лоулесе, – відповів ватажок, – щоб повернутися в Танстольський замок, сер Деніел мусить пройти через ліс. Ми зробимо так, що цей шлях обійдеться йому дорожче за всяку битву. Потім, коли він залізе з жменькою людей, яка в нього залишиться, в свою нору, ми обложимо цього старого лиса. Всі його знатні друзі розгромлені, допомоги чекати нізвідкіля, і йому буде кінець. Це велика здобич, її вистачить на обід усім нам.
– Ну, я вже багато з'їв таких обідів, – відказав Лоулес. – До того ж, приготовляючи їх, можна обпектися, добрий мастере Еллісе. А чим ми поки що займаємось? Виготовляємо чорні стріли, пишемо вірші й п'ємо чисту холодну воду – досить-таки неприємний напій.
– На тебе, Лоулесе, покластися не можна, – відповів Елліс. – Від тебе ще тхне монастирською коморою, жадібність занапастить тебе. Ми взяли двадцять фунтів у Епльярда, забрали сім марок в гінця минулої ночі. Позавчора взяли п'ятдесят у купця.
– А сьогодні, – промовив один з молодців, – я зупинив гладкого продавця індульгенцій, він їхав у Холівуд. Ось його гаман.
Елліс полічив монети.
– Сто шилінгів, – пробурмотів він. – Дурень ти, в нього, напевно, значно більше було сховано в сандаліях або зашито у відлозі. Ти дитина, Томе Кьюкоу, рибка вислизнула з твоїх рук.
Але Елліс байдуже сунув гаман собі в кишеню. Він стояв, спершись на рогатину, і розглядав своїх товаришів, які сиділи в різноманітних позах і їли оленину, запиваючи її елем. День був щасливий, їм пощастило, але справа не чекала, і вони поспішали з обідом. Деякі з них, наївшись, повалились на траву і одразу ж заснули, немов удави, інші розмовляли або оглядали зброю, а один, у якого був дуже гарний настрій, підняв ріг з елем і заспівав:
Як сонечко сяє, як літо буває,
Тут м'яса є вдосталь для всіх, –
Привітно полюєш і п'єш-бенкетуєш
Під співи веселі та сміх.
А прийде зима, холодна, сумна,
Завіє удень і вночі. –
Із лісом прощайся, додому вертайся,
Сиди до весни на печі.
Весь цей час хлопці лежали й слухали, тільки Річард зняв арбалет і тримав у руці залізний гачок, яким натягують тятиву. Вони боялись навіть поворухнутися, і вся сцена з лісового життя пройшла перед їх очима, наче в театрі. Та враз виставу перервали. Якраз над схованкою Діка і Метчема височів димар. Раптом в повітрі почувся свист, потім сильний стук, і біля них впали уламки стріли. Хтось згори, можливо, той самий вартовий, якого хлопці бачили на ялині, поцілив у вершечок димаря.