— Мабуть, дитина впала з шафи і зламала ногу!
Вона так подумала тому, що Сергіє-ва мама тримала на шафі банки з варенням і, коли нікого не було вдома, Сергій туди лазив.
З нас довго сміялися обидва поверхи. Навіть похмурий дядько Трохим, коли бачив нас, обов'язково питав:
— Ну що, телефоністи, горлянки цілі?
Ми тихенько змотали дріт і вже збиралися віднести його Гриші. Та Руслан раптом підійшов до мене і сказав:
— Хочеш, я віднесу? А Сергій погодився:
— Ну, віднеси. А хочеш, будемо вважати, що у шахи я тобі програв?
— Хай уже, — відповів Руслан. Тоді Сергій мені сказав:
— Я йому таки програв, що зробиш...
Потім я свої навушники заховав до комода, а Сергій свої закинув під шафу.
— Дурниця якась у книжці написана. Ніколи такий телефон не працюватиме, — вирішили ми.
Далеко пізніше ми з Сергієм зрозуміли, чому мовчав наш телефон. Кінці шнура ми до батарей приєднали, а обдерти з батарей фарбу не здогадалися. Але ж струм крізь фарбу не проходить! А коли зрозуміли, то й запам'ятали назавжди: якщо не вдається тобі справа і бувають розходження з наукою — вини не справу і не науку, а себе самого.
НЕВДАХИ
Нам завжди кортіло зробити щось таке, щоб про нас заговорили весь будинок і вся школа. Якось Руслан запропонував побудувати ракету і запустити її на Місяць. Для цього, казав він, треба спочатку зробити маленьку ракету і вкласти у неї записку. А там написати: "Науковий експеримент! Хто знайде цю ракету, просимо написати за такою адресою..." Потім націлити її на Місяць і запустити. Якщо за рік ні від кого не буде листа, що ракету знайшли, то вона на Землю не впала і долетіла до Місяця.
Тоді, казав Руслан, треба буде побудувати точнісінько таку, тільки велику. Щоб ми втрьох могли туди залізти.
Ми довго шукали матеріал для маленької ракети. Але так і не знайшли. Дослід не відбувся.
А іншого разу надумали ми збудувати у дворі, біля веранди, будиночок. З цегли або фанери, щоб ми троє туди заходили. Але двірник не дозволив.
Та ось викликали мене Сергій і Руслан до "конференц-зали", у вестибюль. Я вийшов, а вони так захопилися розмовою, що на мене навіть не глянули. Навіщо ж було викликати?
— Подумаєш, модель збудував! — гаряче говорив Сергій. — Велике діло — модель!.. Я, коли захочу, знаєш що збудую!
— Еге ж, — глузливо зауважив Руслан. — Ти що завгодно можеш збудувати. Навіть телефон. Тільки премію дали не тобі, а Юркові.
Сергій образився:
— Ти ж сам казав, що збудуємо...
— Всі разом! — кинув Руслан. — Не ти і не Валька, а ми втрьох. Зрозумів? Ми не якісь там самотні кустарі, як Юрко.
— Він не самотній, — промовив Сергій. — Він у гуртку.
— Хто це такий — Юрко? .— спитав я. Сергій зневажливо махнув рукою:
— Та, Юрко Печериця, з нашого класу. Такий малий, чорний, як жук, я його одним мізинцем можу звалити.
— А що він тобі зробив?
— Нічого він мені не зробив. Він зробив авіамодель, і йому на виставці в Палаці піонерів першу премію дали. Кажуть, що його модель найкраща.
— Побачимо, що вони скажуть, як ми зробимо свій літак, — сказав Руслан.
Я здивувався:
— Який літак?
— Тю! Він нічого не знає! — Сергій схопився на ноги. — Ми ж вирішили будувати літак!
— Іграшковий? Чи модель?
— Ніяку не модель, — відповів Руслан. —.Справжній маленький літак. Щоб ми втрьох літали.
— От тобі й на! Та ми ж навіть моделі будувати не вміємо. Руслан невдоволено знизав плечима, а Сергій удав, наче
йому смішно.
— Моделі нехай Юрко Печериця робить, — сказав він. — А ми — справжній літак.
— Як же ми його робитимемо?
— Та дуже просто. З дерева. З різних там планочок, рейо-чок і фанери. Що нам, важко дерево дістати?
Це так Сергій запевняв. Я погодився:
— Що ж, дерево можна. А мотор? Гумовий, чи що?
— Тю, гумовий! — Сергій за своєю звичкою зняв галас. — Де це ти бачив справжні літаки з гумовими моторами!..
— Не бачив. А який же мотор буде у нас?
— Справжній. Бензиновий!
— А де ми його візьмемо?
— Зробимо!
— З чого?
Тут хлопці багатозначно перезирнулися і почали сміятися.
— Чого це ви?
Тоді Руслан уважно на мене подивився, підняв руку, наче^ тиші просив, і виразно запитав:
— Ану, скажи мені, Валю, що в моторі найголовніше? Я подумав, подумав та й кажу:
— Мабуть, щоб він добре працював.
Сергій знову не витримав і схопився на ноги:
— Йолки-палки! Найголовніше в моторі — карбюратор! Скажеш, ні?
— Чого ж ні? Звичайно... — відповів я не дуже впевнено.
— А у мене карбюратор є! — випалив Сергій. — Справжній карбюратор. Від автомобіля.
Руслан зверхньо посміхнувся:
— Зрозумів?
Відверто кажучи, я не дуже зрозумів. Тоді хлопці пояснили, що Сергій сьогодні виміняв свою іграшкову рушницю на старий карбюратор. Це такий прилад, що готує для мотора суміш з бензину й повітря. Ця суміш згорає в циліндрах, рухає поршні, а ті крутять вал. Карбюратор — важливий прилад. Без нього мотор ніяк не працюватиме.
У Сергія він був, звичайно, трохи зіпсований. Але якщо ми вже вирішили до карбюратора добудувати цілий літак, то така дрібниця нас не турбувала.
На східцях у "конференц-залі" ми й почали складати проект.
— Ну-с, інженери, — мовив Руслан, — яка у нас буде широчина крил?
— А це вже звідки ми злітатимемо, — розміркував Сергій. — Щоб не чіплятися крилами.
Я теж висловився:
— З нашого двору не вийде. Дуже малий. Для літака розгін потрібний.
— Точно, інженери, — погодився Руслан. — 3 двору— не можна. Будемо злітати з вулиці. Побудуємо літак у дворі і виведемо на вулицю. Потім почекаємо, поки проїдуть усі машини, і полетимо. У нас вулиця довга, для розгону вистачить.
— А це нічого, що на бруку літак трястиме? — спитав я.
— Нічого. Швидше злетить.
— От хлопців завидки візьмуть! — вигукнув Сергій. — Вся вулиця збіжиться! І в школі дізнаються — всі дізнаються про нас! Тоді послухаємо, що скаже Юрко Печериця.
Руслан раптом розсердився:
— Чого ти причепився з своїм Печерицею! Ми що ж, по-твоєму, заздримо Печериці?
— Ні, ми не заздримо, — зітхнув Сергій.
Він побіг на вулицю і кроками проміряв її широчину. Після цього ми вирішили, що розмах крил у літака буде чотири метри. Руслан підсунув мені аркуш паперу:
— Ну, інженере, роби креслення. Вмієш малювати — зумій і викреслити.