Обклеїли ми ящик зсередини білим папером, витягли з старої настільної лампи патрон з дротом і вставили у дно. Позад рамки приладнали уламок матового скла.
Найважче було майструвати проекційну трубку. Ми вирішили зробити її завтра, використавши для цього старий круглий пенал Русланової сестри.
— Завтра ж і дамо перший сеанс, — промовив Руслан. — Якщо не підготуєш малюнки — буде тобі біда.
— Не бійся, підготую. —
Тоді Руслан сів до столу і почав читати книжку. Я трохи постояв біля нього, а він собі читає і на мене — ніякої уваги.
— Ну, я піду додому, — сказав я.
— Ушивайся, — буркнув Руслан.
Це почули його мама і сестра і страшенно обурилися. Мама сплеснула руками:
— Руслане, чи ти в своєму розумі? Хіба можна так з товаришем розмовляти!
А сестра сердито сказала:
— Мені соромно, що у мене такий брат!
Я пішов додому. Дорогою все думав: ображатися на Руслана чи ні? Хіба ж можна так з товаришем .розмовляти!
По справедливості, слід було образитись. Але ми б годі не закінчили робити ліхтар...
Коли я спустився на перший поверх, у будинку раптом згасло світло. Коридор був довжелезний, а темрява така, наче тебе сховали у скриню, а зверху ще й кожухом накрили.
Я змалку темряви боявся. Це, кажуть, тому, що колись була у мене нянька, яка мене неправильно виховувала. Укладала спати і все темрявою лякала: "Он ти не бачиш, а під ліжком страшенний ведмідь сидить! Спи скоріше!" Ну, я й звик боятися. Потім виріс, до школи пішов, няньку свою вже зовсім забув, а темряви однаково боявся.
Щоправда, останнім часом я помітив таку річ. Коли потрапиш у темряву, треба себе стримати і не бігти. Якщо спокійно йдеш, то воно не так страшно. А вже як побіжиш, то очманієш од страху: так і здається, наче на кожнім кроці на тебе кидаються якісь страховиська. Аж кричати хочеться.
І от в коридорі не стало світла. А саме перед цим я прочитав книжку "Хатина дядька Тома". Там був малюнок: до ліжка плантатора Легрі наближається привид. І підписано: "Легрі помітив, що до його ліжка посувається щось біле..."
У темряві оце "біле" відразу стало за моєю спиною. Я щодуху побіг, але воно не відставало, а все наближалось і схилялося наді мною, обдаючи холодом. В голові вогненним вітряком крутилося: "Легрі помітив, що^ до його ліжка..."
Бац! "Біле" розмахнулося та як вдарить!..
Це я в темряві наскочив на одвірок біля нашої "конференц-зали". Забив лоба і коліно. Та найголовніше — об двері надламав кінчик зуба. Так на все життя він і залишився щербатий.
Я вбіг до кімнати. На столі стояла запалена свічка.
— Чого ти біжиш, як на пожежу? — спитали мене.
— Легрі...
— Що?
— Що, що! Темно. Я зуб зламав. Налетів на двері.
— А ти не бігай, коли нічого не видно. Де зламав? Покажи.
Мені було соромно за себе, що я такий боягуз, і за Руслана,
який так грубо поводиться з товаришами. Лежачи в ліжку, я все ще думав: образитися чи ні? Та раптом придумав, що треба робити, і аж засміявся. Мама зауважила:
— Валькові приснилося щось веселе.
Наступного дня я взяв у Марійки прозорого паперу — він називається калькою, — зробив з нього довгу стрічку і на ній намалював різні смішні речі. Фарбами і олівцями.
Ввечері ми з Русланом заходилися майструвати проекційну трубку. Вона мала складатися з двох частин. Одна з них повинна була легко входити у другу.
Вужчу частину зробили з круглого пеналу. З ширшою довелося важче. Спочатку ми її згорнули з картону, склеїли, а вона розійшлася. Тоді склеїли ще раз, скріпили мотузком і так тримали, аж поки клей не засох. Але трубка чомусь вийшла вужчою, ніж треба, і взагалі кривою.
Тоді ми у два шари обгорнули пенал картоном, склеїли і зверху обв'язали. Півгодини сохла ця кругла лялечка. А коли ми зняли мотузок, то одержали прекрасну трубку: вона зсувалася і розсувалася, як треба.
Ширшим кінцем приладнали її до ящика, а у вужчий вставили об'єктив від фотоапарата.
Працювали ми напружено. Руслан співав "Смейся, пая-ац!..", а я співав "Ой за гаєм, гаєм". Сьогодні Руслан не грубіянив і взагалі мало розмовляв. Навіть приказував:
— Я не люблю зайвих розмов. Я людина справи.
Це, мабуть, у нього знову була така гра.
Ми вкрутили до патрона лампу. Руслан обтрусив руки, наче від пороху, і промовив:
— Готово! Ану', механік, негайно біжи по малюнки!
— А вони у мене в кишені.
— Чого ж мовчав? Показуй! —— Та давай відразу крізь
ліхтар. Цікавіше буде.
2*
19
— Вашими вустами, механік, глаголить... як його... щось там глаголить. Пробуймо!
Ми згасили світло і увімкнули ліхтар. Скерували промінь па білі двері. На них засяяв великий світловий квадрат.
— Громадяни! — закричав Руслан. — Починається кошмарна кіновистава, складена Валентином Валентино! Увага!
Я вставив паперову стрічку у рамку, і ось на екрані з'явилися кольорові плями. Руслан почав збільшувати довжину трубки. Екран трохи зменшився. Зате плями почали густішати, набирати чітких обрисів і перетворилися на велику червоно-білу корову. На один її ріг був настромлений капелюх, а хвіст був прикрашений шийним зеленим бантом.
— Дивіться, дивіться, громадяни! — кричав Руслан. — Тільки раз у житті вам показують таку божестссппу корову!
Я пересунув стрічку, і на екрані з'явився наш двірник. Він розмахував мітлою, а у мітли теж було обличчя, і вона дивилася на двірника зі страхом і благанням. Руслан радісно засміявся, потім почав так реготати, що забув крикнути своє "громадяни".
Ми подивилися автомобіль, який мчав на трьох колесах. Замість четвертого у нього стирчала милиця.
— Ура Валентину Валентино! — гукнув Руслан. — Ах, шо за малюнки!
Після автомобіля я показав самого себе, потім Сергія.
І нарешті на екрані з'явився Руслан. На голові у нього був кашкет, у руці — портфель. А сам він був одягнений у звірячі шкури і високо задирав носа. Обличчя мав розлючене, з роззявленого рота виривалася хмарка з написом: "Ненормальний!!! Ушивайся!!!"
Цей кадр ми дивилися мовчки. Я чекав, що Руслан зараз образиться і почне грубіянити ще більше, але він нічого не сказав.
— Ну — все? — запитав я.
— Все, — неголосно відповів Руслан.
Я вийняв з ліхтаря папірець і ввімкнув світло. Спитав:
— Будемо скликати публіку?
— Ага, — відповів Руслан і так на мене глянув, наче хотів щось додати, та передумав.