Так нам вже хотілося його скінчити. Набридло. Тому Руслан і почав підводити наш твір до кінця.
— І на цьому гарну повість... гарну повість... про героя Бандура. О! Ну, що далі?
Я не знав, що далі. Втомився. Думав, але нічого не видумав.
— Про героя Бандура... — бурмотів Руслан. — І на цьому гарну повість про героя Бандура... ми... ми закінчуємо зараз...
— А продовження нема! — переможно вигукнув я і тим зав'язав останній вузлик.
Ми переписали вірш начисто і пішли його читати всім, хто б захотів слухати. Тьотя Клава вислухала нас дуже уважно, попросила прочитати вдруге, потім розвела руками:
— Ну й ну! Оце так хлопчики!.. Дуже складно вийшло! Просто — ну й ну!
Нам стало ясно, що тьотя Клава нічого не зрозуміла. Та хоч помітила, що складно — спасибі й за те.
Дядько Степан посміявся, потім зауважив:
— Я бачу, творчі сили лізуть з вас в усі боки. А може, замість того, щоб отакі побрехеньки складати, ви б випустили "Домашній Крокодил"? Таку гумористичну стінну газету про наш дім. Га? От подумайте. А тоді зайдете до мене, побалакаємо.
Нам сподобалася ця думка. Лише трохи образило, що дядько так зневажливо сказав про наш вірш — "побрехеньки". Воно й справді було безглуздо, але ж як смішно!
Студент Гриша скривився так, наче його примусили жувати лимон без цукру. Він сказав:
— І не соромно вам, хлопці, отакі дурниці по людях носити! Вже ж така нісенітниця, така нікчемність, що жалко отого паперу, на якому воно написано!.. Порвіть і нікому не показуйте!
Ми мовчки повернулися і вийшли з Гришиної кімнати.
— Це виходить за межі... — сказав Руслан.
Дивно, але "гарна повість про героя Бандура" не знайшла схвалення навіть у наших рідних. Русланова мама з докором мовила:
— Ой хлопці-хлопці, коли ви вже розуму наберетесь... Один тільки Сергій із заздрістю зітхнув:
— Нічого собі віршик.
Сумним був для нас той вечір. Ми сиділи поруч на дивані і мовчали. Час від часу брали папірець і перечитували вірш. І нам ставало ще сумніше. Потім Руслан вже, мабуть, удвадцяте перечитав вірш і з невимовною нудьгою сказав:
— От смішний!.. Все ж таки це у нас вийшло дуже смішно...
Після цього ми через силу засміялися.
— Ха, ха, ха, ха, — сказав Руслан.
— Ги, — додав я.
Отже, нас дорослі не зрозуміли. Один тільки дядько Степан поставився до нас чуйно.
— Може й справді випустимо "Домашній Крокодил"? — сказав я.
— Треба спробувати.
— А про що він буде?
— Ну, про всякі недоліки. Он на вашому поверсі на дверях дзвінок зіпсувався, і тепер усі грюкають у двері кулаками.
— Хто як, — зауважив я. — Я грюкаю ногами
— Ну, ногами ще нічого. Тільки дорослі тобі ногами не грюкатимуть. От вони і збивають кулаки. Потім ще я чув, як наші тут скаржились: знов у ванній на підлозі налито, зайти не можна.
— Так, — погодився я, — і про це можна в "Крокодил" написати. Я б поробив малюнки.
— І віршами б попідписували.
— А тобі хочеться складати вірші? Руслан трохи подумав.
— Ні, щось не хочеться, — нарешті відповів він.
— І мені вже перехотілося. А коли знову захочемо, підемо до дядька Степана і зробимо "Домашній Крокодил". Добре?
— Ні, краще підемо до нього завтра. Щоб він не думав, що як корисна робота, так ми від неї тікаємо. Складемо з ним план. Потім ти поробиш малюнки. А за цей час нам, може, знову вірші складати захочеться.
Я погодився. І наступного дня ми пішли до дядька Степана обговорювати план гумористичної стінгазети.
НА ВУЛИЦІ
Той громадянин був високий і худий. В руках він тримав розкішний шкіряний портфель. Голову його прикрашав коричневий капелюх, легкий плащ з піднятим коміром був застебнутий на всі ґудзики.
Громадянин рухався повільно, озираючись на всі боки. А ми стояли біля парадних дверей свого будинку. От він підійшов до нас, швидко оглянув усіх трьох і запитав:
— Це, мабуть, будинок номер сімнадцять?
— Ні, — відказали ми, — сімнадцятий он той, ви його пройшли.
— Дякую... — буркнув громадянин. Він розстебнув свій портфель, витяг звідти якийсь папірець, подивився в нього і сказав сам до себе: — Угу... Отже, п'ятнадцятий — через
ДІМ..;
Повернувся і пішов.
Ми перезирнулися. Зовнішній вигляд громадянина нам не сподобався. Його поведінка теж.
Руслан кивнув головою, і ми обережно рушили слідом за невідомим.
— Ніякий йому сімнадцятий не потрібний... — прошепотів Сергій.
Руслан багатозначно притис пальця до губ.
Громадянин і справді пройшов, повз сімнадцятий. Потім озирнувся на нього. Ми кинулися вбік і причаїлися за стовбурами дерев.
Невідомий дійшов до п'ятнадцятого, якусь мить вагався біля нього, потім зник за дверима.
— Він нас помітив і зайшов туди, щоб ми чого не подумали, — сказав я.
— Він спочатку питав сімнадцятий, а подався у п'ятнадцятий... От побачиш, зараз вийде! — промовив Сергій.
А Руслан знову притис пальця до губ.
Ми сховалися за кущами і звідти вели спостереження. І всі
5*
67
троє мало не скрикнули, коли невідомий за хвилину з'явився на вулиці. Він знову завагався, потім перейшов на другий бік і повільно рушив далі.
— Шпигун... Тепер вже точно... — прошепотів Сергій.
— Вперед... — рішуче кинув Руслан.
Ховаючись за стовбурами, ми рухалися за невідомим. А той спинився, розстебнув плащ і поліз у кишеню за цигарками. Під полою на тоненькому ремінці висів фотоапарат. Ми зблідли від хвилювання. Вже не було ніяких сумнівів — нам випало
зловити небезпечного шпигуна!
— Серьожко, — тоном наказу мовив Руслан, — перебігай на той бік і перелазь через паркан. Поза парканом переженеш його і будеш стежити від рогу. Щоб його оточити. Одна голова добре, а три краще! — хтозна-чому додав він.
— А ви з Валькою тим часом не зводьте очей, — теж тоном наказу кинув Сергій. — Головне — не впустити!
— Ну, швиденько! — сказав і я тоном наказу. Сергій миттю перебіг вулицю і зник за парканом.
У наступні кілька хвилин не сталося нічого цікавого. Невідомий ішов вулицею, ми — за ним. Та ось в далині, на розі, з'явилася постать міліціонера. Громадянин раптом спинився і знову поліз у портфель. Ми напружено завмерли. Невже він почув за парканом Сергія? Але невідомий витяг клаптик паперу, подивився на нього і пішов далі.
— З планом звіряється... — прошепотів я. Руслан сказав: