Ще сердечніше розлучилися ми з містером Гебом, якому знову стало гірше. Він з першим добрим англійським пароплавом має вернути додому, позаяк лікар каже, що йому аніяк не можна служити в підводній флоті, та ще особливо в цих країнах дикої спеки.
Коли вже ми випровадили всіх, то на кораблі зосталося мало людей. Якось опустів наш салон, а втома й головний біль примушують лежати. Я навіть зараз пишу, лежачи під самим вентилятором. Тільки багато не впишеш, бо й в нашій каюті ми почуваємо себе так, як, певне, почували "Три отроки — Місах, Седах та Авденаґо — в печі вогняній". Добре, що тут є ще така річ, як свіжі кокосові горіхи. Досить смачна штука. О’Фонель попросив кельнера, щоб дев’ять наших горіхів поклали на лід. Певно, що підморожені вони будуть ще смачніші.
Ну, годі. Спробую заснути, а надвечір — до Коломбо. Тільки містер Патрик велить спочатку випити хіни, бо каже, похворіємо на пропасницю.
— — —
Я повен захоплення! З цих тропічних міст, що вже ми бачили, Коломбо зробило на мене найповніше враження чогось казкового, незвичайного...
Ми вийшли з корабля, мов п’яні від спеки та сонця до красної європейської частини міста, затіненої розкішною тропічною рослинністю. Особливо гарні кокосові пальми: величезні, рівні, гладенькі дерева, що тримають на своєму вершечку темно-зелену зорю, яка блищить на ясно-блакитному небі. По вулицях жвавий рух, шум, гомін. Біжать "рикші" — двоколісні возики, в яких запряжено чоловіка, а на тих возиках сидять рівні, мов палиця, англійці в білих одежах, жовтих або білих брилях, які ми дома звемо "здрастуйте — прощайте", бо в них дашок і спереду і ззаду. Страшенно дико бачити, як людина везе людину. Ми всі троє рішучо ухвалили, що не дозволимо собі знущатись хоча б і над шоколадовими, а все-ж таки братами. А ще особливо, коли ми довідались, як дешево їм платять: за годину возіння — коло 30 копійок... І користуються з цих диких, нещасних двохногих рисаків майже виключно "культурні європейці"!
Але ж, яким кумедним контрастом виявляється ця мішанина людей та стилів: чисто європейські будівлі з величезними вітринами й обіч — пальми та верблюди; білі, вишукані, пишні одяги англійців та їхніх ніжних пань і панночок,— і тут же голі чоловіки індуси з довгим волоссям, спереду заткнутим великим гребінцем; напівголі жінки, араби в таких довгих шатах, що можна було бачити лише в київській опері в балеті, та сила жебраків і ворон. Парси — в жовтих гостроверхих шапках і, нарешті, знову гучні трамваї, блискучі кочі поряд з нещасними рикшами...
Не знаю, чи можна це все рівняти до Каїра! Коломбо, як на мене — фантастичніше й цікавіше, бо до всього цього — під самий боком безкраїй океан, а навколо — чудова тропічна рослинність. А особливо надвечір, коли, після червоно-кривавого заходу сонця, стає меншою спека,— почуваєш себе, ніби в справжньому Едемі. А вже ці дивовижні овочі,— особливо ароматні ананаси,— а ці чудові краби й незвичайно смачна ящірка "талаґойя", якої я спочатку боявся покуштувати,— все, що ми їли в дуже гарній ресторації, яка стоїть в чудовому місці на березі океану,— все це — просто райська страва. Я вже й не згадую про ананаси, банани й тому подібні речі...
По обіді, чи — власне — по вечері ми знову блукали між розкішними віллами, що потопають в фантастичних тропічних садках, повних струнких кокосових пальм, мангових, хлібних та інших велетенських дерев й височенних папоротів, дивовижну красу яких не можна змалювати, не можна й уявити, коли не бачити на власні очі...
Давид неначе переродився, походивши по цім раю, після тієї муки, що він зазнав на кораблі під час хуртовини. І як же нам, може за винятком привичного до моря містера Патрика, не хотілося вертати до корабля, де все ще на всі голоси скрегочуть і ревуть "лебідки", що на своїх міцних ланцюгах піднімають та спускають величезні паки! Бачили ми й наших попутників — суданських верблюдів, яких, мов лантухів, поспускали линвами на чужу їм землю. Бідні створіння без подиву, якимсь презирливим поглядом дивилися на цю красу, од якої, у нас запалювались очі. Вони мабуть знають, що їм вже ніколи не побачити "своєї" землі, "своїх" пальм, "своїх" арабів...
Я також не швидко побачу щось своє, рідне... І тепер, коли я сиджу сам-самісінький в салоні,— невільно почуваю, як десь глибоко всередині, в самому серці знову тужно співає мій бездомний "чмелик", як від того співу воно стискується й скавулить в один тон з ним...
Дійсно, чудовий чужий рай,— але ж і дома гарно... Мені згадалися чогось наші сірі, круторогі воли, Ворскла, рожево-білі хлопці, що купаються в блакиті прозорій тихої ріки, бліді, меланхолійні верби,— й я зовсім невільно зітхнув в повний голос.
О, мої "убогії села, убогії ниви!" Відціль, з безкінечної далини, з-під цих темно-зелених чужих пальм, з цього вогненного раю шлю я вам всі свої думи, всю мою любов. Нехай з цим тихим вітерцем донесеться до вас моє тепле почування, нехай цей вітерець перекаже й тобі, моя старесенька вірна Харитино, й вам: В’ячеславе В’ячеславовичу, Ярко, Косте Івановичу,— мою тугу за вами.
А тебе, моя любо Гільдхен, хай обвіє цей райський вітрець і прошепоче тобі на вушко, під золотими твоїми кучерями,— як ніжно я тебе кохаю, як часто, часто згадую про тебе, як безмірно журюся, що тебе нема зі мною...
"Повій вітре, на Вкраїну"...
Ні, не треба. Не треба згадувати й мучити себе! Правду каже містер: тут — моя школа. А я — ще тільки в перших класах...
— — —
Біжить день, що день...
Багато дрібних вражень, але я вже не помічаю нічого незвичайного... крім спеки. Од неї стаєш лінивим і страшенно дурним. Часами здається, що мозок розтопився й булькає у голові...
Читати можна лише увечері, а вдень, то не хочеться навіть говорити. А вечорами, коли червона сковорода сонця пірне у темно-золотисту воду, та ще, коли заспіває містер Патрик якоїсь народної пісні, або й сам затягнеш української,— то так придушить за горло, що хоч плигай у воду.
Чого? За ким? За ким так нудьгує моя душа? За Гільдою? — так мушу я сказати по правді,— що не безпосередньо за нею, а за тихим гаєм, рідним краєм, в якім я завжди уявляю й ясну зорю — Гільдхен...