Найбільш страшна в човні річ, то — міни, або торпеди. Вони бувають величезні, до 20 пудів ваги кожна. Лежать вони в особливих помешканнях, закутані в тирсу та всяку м’яку упаковку, щоб часом від струсу чи удару не вибухнули. Коли буває потреба, їх кладуть в особливі рури, відтуляють ляду й напором стиснутого повітря викидають у воду, давши торпеді певний напрям і назначивши глибину під водою, на якій вона повинна летіти.
Випуск торпеди не має нічого подібного з пострілом з гармати: міну лише викидають, а далі вона біжить сама собою, бо всередині в ній є власний мотор. Фактично це — не що інше, як також підводний човник, який пливе з величезною прудкістю в тім напрямі й на тій глибині, що йому призначено людиною при випуску з човна. Сила торпеди страшна. Безпомилково підраховано, що одна торпеда може потопити великого військового корабля, навіть броненосця. Та це вже й перевірено на російських броненосцях японцями під час останньої страшної війни.
Для тих випадків, коли б довелося нападати на невелике, чи неозброєне судно,— на підводному човні є ще й маленька гармата, яка незвичайно, швидко випускає набій за набоєм. Її сховано на палубі човна, але так, що вона в одну мить може з’явитись нагорі, а також враз і сховатись під свою ляду. З тієї гармати також стріляють по аеропланах.
Далі п. Геб розповідав, як човен спускається у воду. Для цього треба від трьох до п’ятьох хвилин. За наказом капітана, матроси відчиняють ляди в човні й напускають води в особливі камери ("ватер-баласт"). Одночасно починають працювати "стерна глибини", що дають човнові напрям вперед і вниз, й човен іде наче згори в долину. Спочатку, звичайно, нагорі зостається лише капітанова вежа, а потім тільки самі перископи. Коли ж буває більша й більша небезпека, то човен поринає зовсім, навіть на кілька десятків метрів в глибину. Враження спуску почувається в подібний мірі, як спускаєшся віндою, але завжди буває неприємне почуття відірваності від усього світа. Коли треба чи можна підвестись нагору,— тоді повітряним тиском виганяється з баків вода — баласт, і човен випливає на поверхню моря.
Човни збудовано так, що вони ніколи не можуть перевернутись під водою набік чи догори черевом. Це залежить і від самої форми човна, й від того тяжкого металевого баласту, що причеплено у нього під сподом.
Шкода, яку може під час війни зробити підводний човен, страшна. Але ж він і сам завжди ризикує бути згубленим одним влучним пострілом, бо його стінки, порівнюючи з бронею корабля, дуже тонкі, а сам він надто хисткий. Вигадано також на нього страшні сіті, якими ловлять підводних човнів, як риб. Не досить досконалі й внутрішні машини та приладдя, а через те завжди є небезпека, що човен може пірнути й більш вже не виринути, а тоді він стає "підводною труною" для майже трьох десятків людей. Правда, є спеціальні прилади, щоб випливти вгору, покинувши човен, але ж це можливо не на занадто великій глибині.
Дефектом човнів є й те, що вони не можуть плавати дуже швидко; через те самі вони лише можуть підстерегти ворога, але не можуть його наздогнати, коли він тікає. А взагалі в цій боротьбі врятується той, хто зможе швидше втекти. Човен тікає під воду, а пароплав намагається якомога швидше зміняти ходу й тим вискусувати від міни. Але ж великі броненосці не зможуть робити таких швидких маневрів, й через те, що корабель більший, то більша для нього небезпека від малого підводного човна...
Ми дуже дякували п. Геба за його оповідання, а містер О’Фонель наприкінці додав:
— А все-таки було б краще, коли б люди думали про те, щоб зробити придатними підводні човни для мореплавства, як "Наутілус", а не для самого розбою.
— Звичайно,— згодився м. Геб.— Тільки ж навряд, чи це колись буде. Дуже не досконала це річ і має в самій своїй ідеї основні перепони. Коли корабель пливе по воді,— він перемагає лише тертя своїм сподом,— а у воді йому робить перепону тертя зо всіх боків. Тому ніколи не можна буде досягти такої швидкості плавання під водою, як на воді. Нащо ж тоді користуватись гіршим, коли може бути ліпше?! Хіба що такими кораблями плавали б люди, які панічно бояться морської хуртовини та морської хвороби. Але ж навряд, чи ці страхополохи згодилися б тікати від хуртовини під воду...
Він дуже втомився й ми зоставили його спочинути, а я почав перемальовувати зроблені п. Гебом накреси...
— — —
В саму найбільшу спеку, коли сонце пече, як наняте, ми підпливли сьогодні, 20-го червня, до великого острова Цейлону. Я невільно згадав, що це той самий Цейлон, якого в бурсі один мій товариш, Гайдуренко, назвав на іспиті "Отець Цейлон", бо на мапі було написано "О. Цейлон". А всі наші попенята дуже добре знали, що "О." з крапкою визначає скорочене "отець", наприклад, "о. диякон, о. протоєрей, о. ректор" і т. д.
Так от, "отець Цейлон", коли дивитись на мапу,— такий кругленький, гарненький та лагідний, мов коржик чи яєчко, островець,— а коли приїхати до нього, то це — справжня "Гігієна огненная". Я люблю тепло та сонце й, бувало, дуже легко переносив спеку,— але ж того вогняного повітря, яке я зазнав на Цейлоні, й уявити собі ніколи не міг. Не диво, що й європейці, яких є сила в Коломбо,— як кажуть,— не можуть ніколи привикнути до денного пекла й раніш четвертої години не виходять зі своїх хат.
Зате тубільці нічого не бояться. На наш пароплав вони накинулись також, як сомалійці в Адені. Сотки човнів, на яких чорні, кофейні, шоколадові, мосянжові люди обліпили наш пароплав. Більшість з них, однак, під парасолями. Але у більшості цей парасоль та пояс на стегнах — то й все вбрання. Здалеку — наче перев’язані кольоровими стьожками рухливі шоколадки.
Торохтять, мов скрегочуть залізними зубами, котвиці, а далі — безумні вигуки тубільців, що намагаються вхопити речі пасажирів і на тому щось заробити. Кожен гукає на повну горлянку, пхається поперед, вириває з рук куфри. Все крутиться, рухається, верещить,— наче акомпанує грюкоту й ляску грантів, що починають вивантажувати крам.
Ми сердечно попрощалися з нашими невгомонними бразильцями. Пані Пурифікачіон мало не плакала й ще вчора подарувала мені свою фотографію з адресою та примусила мене, щоб я дав слово честі, що буду у них в гостині, як приїду до Бразилії. Я мусив пообіцяти, хоча рішучо її запевняв, що ніколи там не буду...