Взагалі, здається, перемінили ми шило на швайку. Я бачу, що й тато не дуже задоволений, а також і мама. Воно, правда,— ми тут маємо більше грошей, і життя дешевше,— але ж, брате, ти б нам не позаздрив; особливо тепер, коли ти ходиш там по кав’ярнях та по музеях. Мені дуже подобається твоя листівка з малюнком соляних копалень... Ох, як я тобі заздрю!
Ми вже з татом умовились, і він обіцяв відкладати десяту частину свого заробітку, щоб хоча на канікулах або восени можна було поїхати за кордон. Будемо в тебе в гостях. От, ти мені напоказуєш всякого дива!
В семінарії українців тут зовсім нема. Вчителі мені теж не подобаються. Між професорами інституту знайшовся один українець, але не свідомий. Дружина його — з Полтави, дуже приємна й ласкава пані, з граціозним ім’ям, і більш почуває себе українкою, як її чоловік. Ми з ними ближче зазнайомились і згадуємо рідні краї.
Коли тобі не в труд, то, як будеш мені писати, присилай старі закордонні марки. Власне, вони мені не потрібні, але я комусь буду віддавати, бо тут мої товариші — взагалі дикуни й нічого не бачили. Ти ж, мій любий Максиме, пиши мені частіше й довгі-довгі листи. А я тобі відповідатиму. Чи ти пишеш і далі свої записки? От, я залюбки прочитаю, як приїду до Монахина, тільки записуй все докладно, не забувай жодної дрібниці.
Сердечно тебе цілую. Наші — так само.
Як буде щось цікавого, напишу. Чи ти передплатив "Раду"? Ми одбираємо її тут й знаємо все, що робиться на Вкраїні.
До нашого журналу "Волосожар" я послав допис з Вороніжа. Може й ти щось писав?
Ну, пора кінчати. Я засидівся допізна й мама "заганяє спати". Ще раз стискую тобі твою козацьку руку й бажаю всього найкращого. Твої шпаги висять у мене над столом.
Твій побратим Ярко".
"Цілуємо та міцно обнімаємо й ми нашого любого козака. Часто тебе згадуємо й скучаємо. Щирим серцем прихильна до тебе Л. Скибенкова".
— — —
Мені живеться дуже добре.
Я буду платити за все тільки 90 марок на місяць, та 3 марки фрейлін Ельзі й 1 марку нічному придвернику. Ну, звісно, треба дати й Кіссеру. Поки що у мене є ще більш 700 карбованців, а коли пришле гроші В’ячеслав В’ячеславович,— то я буду страшенно багатий.
Але не бійтесь, дорогий мій приятелю: я по-дурному розкидати їх не буду... Я їхав сюди не на те, щоб розтринькувати батьківські грошенята: я хочу вчитись, багато вміти й багато знати. До школи малювання ходитиму вкупі з Фрицем, а до науки — в торговельну академію доведеться вступити лише восени, бо вже кінчається шкільний рік та я й не настільки тямлю мови, щоб усе було мені зрозумілим. Отже, з завтрашнього дня почну ходити в школу мов, а увечері — до робітничого університету.
Виходить, що не дурно мене ще в Галичині почали звати "пане студенте". Я таки враз і буду тут "студентом".
Шкода мені, що Фрицхен тепер дуже обтяжений працею (бо йому треба тримати весняні іспити) й не може показати мені Монахина. Але ж я й сам добре справляюся, а в неділю ходили цілій день з Кобцем: він тут все знає так, як я — в Полтаві.
Тільки хіба можна роздивитися Монахин?.. Треба прожити тута десяток літ і ті десять років його роздивлятись, щоб знати все.
Насамперед, що мене вразило, це — Ізар. Тут вдень тепліше, ніж, наприклад, було в Дрездені, й на річці вже нема криги. Зате ночами дуже холодно. Але ж правду казав ще в Полтаві Іоганн Карлович, що Ізар — найкраща річка в Німеччині. Вода прозора, аж мало не видко дна, й зелена-зелена, ну, чисто, як буває скло в пляшках. А над водою висить чудовий мармуровий міст, який веде з вулиці Максимиліанеум-штрасе до палацу "Максимиліанеум", теж білого мармурового, як ті "повітряні замки", що про них люди тільки мріють.
Кажуть, в ньому є незвичайно цікаві й багаті музеї. Конче піду туди, якнайскоріше.
Але перше, куди я пішов сам, це був "Національний Музей". Величезний його будинок стоїть майже проти нашого дому...
Поки я обійшов 48 зал цього музею,— у мене просто розболілась голова, не кажучи вже про ноги. Чого-чого тільки я там не бачив!.. Здається, все, що є в світі, можна знайти тут. Досить сказати, що тут цілі вівтарі з костьолів, цілі каплиці, (одна — в стилі "бароко", тобто, мабуть, в тому самому, що є в Києві). Які килими, меблі, скільки всяких зразків годинників, гобеленів і т. п.! Я був незвичайно здивований, побачивши величезні збірки ложок, виделок та ножів. А які колекції всякої зброї, всяких наукових приладів, шахових фігурок, печаток, музичного інструменту... Надзвичайно цікаво показано всі прилади з яких почалося писання у людей; які колекції карт до грання, книжних оправ!.. Але ж спеціально треба піти тільки на те, щоб роздивитися приладдя мисливські та рибальські!.. Це — щось незвичайне й для мене несподіване...
Якось я спинився біля всякого молитовного приладдя, що вживають жиди. Роздивлявся й сам до себе усміхнувся, невільно згадавши "Сержа", який теж, певно, десь ходить тепер по "Мнюхину". І наче в синематографу: тільки я перейшов до другої залі, як почув знайомий голос:
— Папа, у меня болят ногі, ну, слішіш? Папа! Папа-же!
— Ти опять мне папаєш?..
Вони побачили мене й страшенно зраділи. Я теж почув до них щиру прихильність: все-таки, хоч і чужі люди, а — з рідного краю, "земляки". От, почались у нас розмови, наче ми були знайомі ціле життя. Особливо до мене приставав Серж.
— Мі смотрєлі у вока Буварії. А ві смотрєлі? А почему у нейо такії вока?.. А почему тут лодка? — і він закидав мене всякими питаннями.
Жидівка сміялась і говорила:
— Ну, слава Богу, що він знайшов вас. Принаймні ми трошки віддихнемо. А то тільки й чуєш: "Папа, почему то; мама, для чего то?" "Увідіт какой-нібудь паршівий набалдашнік, і — почему набалдашнік? Всьо: почему і почему? А я знаю? Что ето — Шпола?! Ето же, слава Богу, не Шпола!.."
Ми ще походили трохи по залах. "Земляки" сказали, що пробудуть в Монахині ще три дні, а далі їдуть до Швейцарії. Ми попрощалися щирими друзями, а Серж подарував мені картку з малюнками якихсь-то пташенят.
В Національний Музей я, мабуть, буду ходити щонеділі, аж поки не знатиму всього-всього. Мені здається, що по ньому самому можна довідатись про всю історію Баварії...