Чмелик

Сторінка 147 з 149

Королів-Старий Василь

В своїй "щілинці в моху" я пережив часи тихого суму й велике горе. Сум, окрім згадок про радісне й безжурне минуле, навіяла на мене моя рідна Харитина. Бідна бабуся, закинута й забута, під впливом скрути військового часу стала немічна до краю. З чималими труднаціями я пристроїв її до шпиталю, де вона й померла цими днями. Ще нема й тижня, як я повернувся з Полтави, куди їздив її поховати й щиро оплакати. Її легендарний дукач, що вона заповідала мені, буде вічною згадкою про цю добру душу.

Друге горе зазнав я, побачивши свого вірного Самзная нещасним інвалідом. Ще давно перед цим він загризся з якимсь собакою, що заблудив до нашого подвір’я. Мої квартиранти почали їх розбороняти, але ж герць був такий завзятий, що нічого не помагало. Тоді пан Михайленко вхопив ланцюг, що був біля колодязя, й почав ним бити собак. Видимо, тяжкий удар прийшовся й по передніх ногах Самзнаєві. З того часу він майже безнастанно шкутильгав. А взимку минулого року якось до двору заскочило чиєсь порося. Свині завжди були найбільш ненависними істотами для Самзная. І тепер, в запалі зненависті він забув про свої хворі ноги, прожогом кинувся до ворога, й, не добігши до нього, упав з страшним криком. Його обидві ноги переломились. Ні кватиранти, ні навіть Харитина не догадались покликати лікаря, й у бідного пса зломи кісток зрослися так, що він вже більше не міг ступити на передні ноги. Коли я приїхав, то мені не сила було бачити свого вірного товариша дитячих літ: це був тільки кістяк колишнього Самзная, й цей кістяк з страшною для себе мукою міг ходити, чи — певніше — міг пересуватись, тільки стоячи на задніх ногах. Коли ж він лягав, то не міг встати й лежав на однім боці, аж поки його не підводили.

Після того, як Харитина пішла до шпиталю, він став цілком moriturus. Я послухався поради Олекси Івановича (який вже тоді повернувся з заслання) й узяв на свою душу тяжкий гріх отруїти вірного свого пса, щоб вкоротити його пекельні муки.

Ніколи, до самої смерті не забуду я його останнього погляду, повного жаху, одчаю й любові, який він кинув на мене, коли стрихнін дійшов до його серця! Мені здається, що навіть на фронті я не бачив такої трагічної смерті...

Як колись покійний Фрицхен поховав свого "Поппі", так і я поховав свого Самзная під нашим рідним горіхом.

Ну, що ж розповісти Вам ще?

Про Назара, який поїхав комісаром на свою Харківщину, знаю, що він так перевтомлюється, що дуже недавно мало не втопився в купелі, бо заснув у воді.

Кілька разів я писав пану Зуарабу, але мої листи його не знайшли. Зате Хахан, той, що співав "про чорний х-л-е-е-б", мого листа відібрав, а у відповідь написав літерально так: "Паздравляю! А что, не я тибе гаварил? Будем жіть, как хатим!"

Розуміється, про тих, що зостались в Австралії, не маю жодних відомостей, але дуже часто згадую їх, а особливо містера Патрика та бідного Папаянца, що так страшенно рвався додому.

У Києві, коли я нікуди не виїжджаю, увесь час живу у Скибенків. Кость Іванович часами ще й досі глузує з мене, що я послав йому з Каїра "занадто дешевих антимахусів", які зовсім по партацькому було зліплено з шматків "махаона". Людмила Петрівна любить мене й Ярка однаково й завжди говорить, що в неї тепер стало два сини.

Про "малороса" — доктора Вершинського Ви, певно, й самі знаєте. Тепер він уже не "малорос", а щирий патріот, українець. Подивилися б Ви на нього, з яким захопленням та завзяттям він переводить українізацію лікарів, та як невтомно працює над медичним словником!..

З його славною донькою Тіною, що колись врятувала мене від самовбивства, ми зустрілися, як рідні. Я був незвичайно щасливий, довідавшись, що вона має гарного чоловіча, також лікаря, з яким зазнайомилась в Українському Лазареті, що був в Українському Клубі під числом 9. Через те її чоловіка в родині, жартуючи, зовуть "Дев’ять". Я радію цьому ще й через те, що по тих листах, що я відібрав від Тіни, я боявся, щоб вона не спинила своєї уваги на Вашому покірному слузі...

Про інших старих знайомих писати не буду: вони увесь час були у Вас перед очима. Кортить мені згадати тільки про одного чоловіка, до якого я почуваю справжню "ідіосинкразію", як кажуть лікарі. Це — мій "дражайшій дядюшка", або, як його зве Ярко,— "мочеморда". Я сам на одних зборах мав нагоду переконатись, який з нього став "щирий" українець. Він бив себе в груди й гукав "істотним" голосом:

— "Ми — старі українці, що завше тримали високо прапора ще в нашій старій громаді, тепер зосталися за флагом. Всюди бачимо самих жовтодзьобих свистунів, з якими про автономію навіть говорити не можна, все "самостійники"!..

Ярко не любить його дужче, як я, й каже, що "дядюшка" належить до партії "К. В. Д.", тобто "куди вітер дме". Я не можу з цим не погодитись, та мабуть і Ви також...

Ну, годі. Крапка.

Повним серцем вітаю Вас, міцно стискую Вашу руку й дякую Вам за все, що Ви для мене зробили й зробите. Ваш серцем

Максим.

P.S. Записок своїх я майже не виправляв. Тільки, як лежав у Відні в шпиталі, то перечитав та поробив деякі примітки. М. К.

Київ, р. 1918, 13/І"

* * *

Я також не виправляв тексту записок Крушенка, навіть часом непоправно наведених ним цитат, й друкую все так, як він написав. Спочатку я хотів був погладити мову в перших частинах, але, помічаючи, як автор сам чистить її в дальших, залишив і те без виправки. Тільки я мусив дещо випустити: це — характеристики тих чи інших визначних або добре знаних загалові наших людей, яких не можна було б приховати навіть під вигаданими прізвищами; опустив листи Тіни, а також майже все листування з Гільдхен, з огляду на його інтимний характер. Крім того, я дозволив собі поділити матеріал зшитків на окремі періоди.

Випускаючи цю книгу, я найбільше шкодую, що з причин технічних не можна було умістити всіх малюнків та фотографій, які зробив сам та назбирав в дорозі навколо світа "Український Чмелик". А ще більша шкода, що багато їх попсувалося в довгих переїздах по світу...

А через те, поки не вирівняються світові відносини, доводиться на якийсь час відсунути видання другої готової праці М. Крушенка — "Природа та люди Австралії".