Був чудовий ранок й Ворскла одсвічувала зеленуватими барвами вранішнього неба. Спочатку я гріб швидко, але Іоганн Карлович мене припинив.
— Ми не веземо пошти,— сказав він,— і не маємо жодної іншої потреби поспішати. Треба працювати, як верблюд: він завжди йде рівним, малим кроком, але ж зате не зморюється й може пройти далеко більше, як баский кінь.
Ми поїхали тихше. Помалу проїхали "Крутий Беріг", що стоїть на горі, а потім, проминувши Петрівку, зупинились аж коло Сем’янівки, біля знайомих нам верб, щоб відпочити й поснідати. Після купання, Іоганн Карлович випив чарочку коньяку, потім ми поїли ковбаси й моїх холодних котлет з салом та цибулею.
Я хотів був надити рибу, але ж Іоганн Карлович сказав, що цього робити не варт, бо надворі страшна спека, й нема нащо нам жадати риби тепер, коли ми краще наловимо її увечері, як будемо варити кашу на вечерю.
Поки ми відпочивали, я вийняв альбомчика й почав зарисовувати сем’янівську церкву. Іоганн Карлович подивився на мій малюнок і сказав, що "так рисують тільки інститутки з переводних образків". Треба найменше викреслювати ліній, а найбільше дбати про тіні та світлі плямки, бо всякий рисунок, коли він не кресьба, повинен бути "малюнком". Тобто в ньому найголовніше "скульптурність" а не лінії, бо, коли вірно поробити плями, то вірні будуть і лінії. Крім того, треба насамперед робити загальний зарис, контур всього, що буде на рисункові, без оброблення дрібниць. Бо тільки тоді можна провірити, чи дійсно всі частини речі взято вірно чи відповідає розмір часток і напрям лінії одна одній. Коли ж вимальовувати відразу дрібниці, то зроблену помилку неможливо буде потім виправити й через те або доведеться починати новий рисунок, або малювати таке все кривобоке, як у кривому люстрі…
В десять годин ми вирушили далі. Ще раніш ми поскидали верхню одіж, а тепер поскидали й сорочки.
У Іоганна Карловича дуже міцні м’язи на руках, у мене далеко слабші!
Коли ми виїхали з Сем’янівки,— Іоганн Карлович витяг з свого куфра невеликий атлас і коли-не-коли робив на мапі одмітки.
Почав годувати вітрець. Наш парус нап’явся, як бубон, і "Лорелея" понеслася по рівній лінії річки, як справжня яхта, але, на жаль, не надовго, бо далі Ворскла знов почала крутитися й парус довелось зложити. Однак, поки "Лорелея" йшла на вітрилі, я поклав весла й пересів до Іоганна Карловича. Коли я його спитався, що він записує, то він сказав, що перевіряє на мапі напрям річища, бо за той час, коли було накреслено цю мапу Полтавщини, вже сталися помітні зміни. На нижньому березі з’явилися деякі нові болота, а деякі старі повисихали, а на високому — є нові провалля.
Потім він сказав:
— От, ти добре знаєш історію своєї України, а и ти чував, як повстала земля Полтавська?
Я спочатку не зрозумів.
— Чи знаєш ти,— сказав він далі,— що тут було в той час, коли ще не писалася історія, в так звані часи "доісторичні"?
Розуміється, я не знав. І от, він мені розповів надзвичайно цікаві речі. Але прикро, що він завжди говорить не "Україна", а "Малоросія". А все-таки я буду скрізь далі писати лише "Україна"…
От що він мені розповідав.
Полтавщина займає частину східної України, що доторкається Дніпра. Земля полтавська має форму непоправного чотирьохкутника або швидше — ромба, який трохи витягся понад середньою частиною Дніпра.
З північного заходу на південний схід вона завдовжки звиш 350 верст (а завширшки — біля 260). Над рівнем моря найвищі точки Полтавщини лежать на 100 сажнів, найнижчі частини — в Полтавському повіті над рівнем моря на 30 сажнів. Найвищі гори біля Переяславського повіту — до 70 сажнів заввишки; ще вище, коло 80 сажнів,— гора Пивиха в Кременчуцькому повіті, та гора Калитва, майже в 70 сажнів височини, на Орелі.
Взагалі ж Полтавщина уявляє собою більш-менш рівнину, яка знижується на два боки: на південний захід та на південний схід. По цих похилостях течуть і всі річки Полтавщини. Майже всі вони мають дуже високий і крутий правий беріг, а лівий — низький, що піднімається від річища двома-трьома терасами. Коло Дніпра звичайно обидва береги бувають однакові заввишки й нарешті непомітно переходять у Дніпрове річище.
Найпрудкіша річка Полтавщини — Псьол. Вона, хоч і невелика, але чиста, прозора, й має холоднішу воду, як інші. Найбільш страшна — Сула, бо вона вся позаростала очеретами та осокою й по боках має величезні болота. Також страшенно болотяні річки Удай та Оржиця.
— Відкіля ви все це знаєте? — спитався я.
— Ну, я живу в Полтавській губернії швидко вже буде два роки,— відповів Іоганн Карлович.
Спочатку, перше ніж він знайшов службу в Полтаві, заїздив по інших містах Полтавщини. Він каже, що коли живеш в якійсь країні,— повинен і мусиш її знати.
Вітер став дужчий. Ми трошки знову пустили паруса, не догляділи мілини й загрузли в пісок. "Лорелея" так стукнулась носом, що Самзнай, який стояв на самому передку, раптом булькнув у воду сторчголов.
Тоді ми вилізли з човна й витягли "Лорелею" з піску. Цікаво, що мені вп’ялася в ногу п’явка. Раніш якось я ніколи не бачив п’явки у Ворсклі. Це через те, що коло Полтави Ворскла майже зовсім не має зарослів та осоки, а тут на мілинах багато куширу й водяних рослин: латаття, жовтих та білих лілей, "чортової бороди", тощо, як на Сулі, де сила п’явок. Коли ми виправили на глибоку воду "Лорелею", то Самзнай ніяк не міг улізти в човна. От було сміху, поки ми його втягали за лапи й коли він почав труситись та вщерть пообливав нас бризками. З цього часу він вже ніколи більш не стояв на носі.
Коли ми поїхали далі, то Іоганн Карлович почав оповідати про "доісторичну Полтавщину"...
Але в мене вже втомилася рука. Трохи спочину, а потім писатиму знову: все одно йде обкладний дощ і я мушу увесь день сидіти в хаті.
— — —
Іоганн Карлович почав здалеку.
Всі планети, що суть в білому світі, повстали з так званої туманності, тобто з розпалених газів. Спочатку й Земля була так само розпалена й треба було не тисяч, а кілька мільйонів років, щоб вона охолола. Охолоджувалась вона зверху, потемніла,— бо вона світилась,— перестала світити й наче вкрилася якоюсь шкаралупою, от так, як зашкаралуплюється грудка мокрої глини, що всередині зовсім вогка, а зокола стає тверда й суха.