Сьогодні буду сидіти дома, читатиму, позаписую німецькі слова, яких не розумію, або які швидко забуваються, а увечері буду плести сачок на раків. Харитина обіцяла мені показати, як плетуть сітки, бо вона каже, що сама плела ятірі і навіть волок. А вночі напишу ще листа до мамуні.
— — —
Ну, Максиме, складайся. Готуйся й ти, Самзнає! Це, брате мій, не жарти: поїдемо в справжню екскурсію, може на три, а може, й на чотири дні!..
Харитина насупилася:
— І чого б я воловодився з усякими нехрещеними німцями? — говорить.
Тільки через те й згодилась, що Шульц — наш вчитель. А я думаю, що вона не так боїться мене пускати, як просто їй самій сумно.
Коли ми вчора плели сачок (а це зовсім легко, аби добра глиця!),— вона розповідала про свою молодість. Було в неї своє хазяйство, був добрий чоловік і двоє дітей. Прийшла холера й всіх поклала в домовину. А сама вона не могла справитись з хазяйством, особливо, коли два роки вряд була посуха й у неї все загинуло Потім випав такий сніг взимку, що закидало всю вулицю, аж під саму стріху. А її хата була на одшибі, біля самої царини . В сажу вона мала двоє свиней, а вночі прийшли з лісу вовки, розгребли сніг і крізь солом’яний дах влізли та й подушили її кабанів. Вона вчула вночі, як верещали свині, скочила з полу й не одягнена кинулась по снігу до сажа та й упала крізь дірку всередину. А відтіль, як не пручалась, вилізти не могла й просиділа там аж до ранку. Після того довго хворіла, але ж витримала. Й за той час так у неї все розповзлося в хазяйстві, як вона говорить,— "так злидні обсіли, що не зоставалося іншого, як іти жебрати з торбами".
От вона спродала хату й шматочок поля й пішла з того часу в найми. А якого вона горя набралася по чужих людях! Бо їй, справді, дуже не щастило: все потрапляла до лихих хазяїнів. Одного разу було їй зовсім добре, як вона каже — "у жидів нехрещених". Дарма, що жиди,— а були дуже хороші, чесні й до неї привітні. Вона прожила там кілька літ, за няньку; її любили й вона полюбила щиро дівчинку — Раю. Так гарно вона про неї оповідає. Найбільше мені подобалось, що та Рая, як каже Харитина, була — "мов ластівка" — мала чорну блискучу голівку, дві коси, як хвостик у ластівки, й блакитні очі. Але ж і тут не повелося. Трапилась пожежа, Харитинини хазяїни згоріли до пня, опалилася у вогні й Рая та й швидко померла. А старі, хоч і зосталися живі, але ж так зубожіли, що мусили самі нанятись до багатого жида.
Тоді Харитина знову пішла в найми до одного офіцера. Жилося їй непогано: й платили, й годували добре, та й роботи було не багато, бо помагав денщик. Тільки офіцерша була дуже лиха. А той денщик, Борис був добрий чоловік і жалів її. Та через рік офіцера було переведено до Маньчжурії. Поїхала зі своїми панами й Харитина. Знову вона вже була сливе щасливою, бо хотіла одружитись з тим Борисом, але він ловив рибу з корейцями й утопився.
Після того вона покинула свою капітаншу й вернулася вкупі з "ходаками" на Вкраїну. Вона проїздила двічі майже тією самою дорогою, що тепер повезено мого татуся, але мало що знає. Про Маньчжурію ж обіцяла розказати потім. Вона на власні очі бачила, як у Харбіні рубали голови злочинцям...
Я й не знав, що у нас вона служить вже більш, як тринадцять літ. Знає мене ще зовсім малим. Каже, що я був цілком білий й дуже смішний. Вона пам’ятає, що коли вона вперше взяла мене на руки, то я все кричав: "Де мо деді?"
Дуже довго ніхто не міг розібрати, чого саме я хочу, а потім вияснилось, що мені закортіло гуляти й я питався: "Де мої двері?" — тобто, якими дверима мені вийти? Чисто, наче переклад з грецької мови, ніби з якогось "Анабазиса", абощо...
От так прослухаєш чиюсь історію й бачиш, як у всякого є своє горе. Це правду говорить Харитина: дійсно, Іоганн Карлович сумує, що мусить жити не в рідному Мюнхені, з рідною сім’єю, а в якійсь там Полтаві; Харитина все життя живе, як у приймах; у мене одняли батька й матір.
Нащо й кому це потрібно?..
Як мені сумно, й самітно. Мої ріднесенькі! Що ж там з вами, чи ви згадуєте про мене? Хоч би ви мені приснилися...
— — —
Побачив таки і я світа! Чи не штука!? Цілих п’ять днів не був дома.
Яку розкішну мандрівку зробили ми з моїм любим учителем і товаришем Іоганном Карловичем!
Ні, не з товаришем,— а з товаришами: бо третім був Самзнай, який мало не запроторив нас до в’язниці...
Але ж я запишу все по-порядку. Таку прогулянку конче слід записати докладно, я обіцяв Шульцові це зробити.
Перший день.
Ми почали своє плавання в 5 годині ранку в неділю, 21 липня.
Я був здивований, коли прийшов з повною торбою за плечима до купалень і побачив на "Лорелеї" вітрило. Для мене зовсім було несподівано, що вона може плавати й на парусі. Вона була така шикована, пишна, й, як біла птиця, гойдалася біля берега. Іоганн Карлович вже все наготовив, навіть не забув помостити брезенту для Самзная, якого він встиг полюбити. Човен був повен всякої всячини: здоровий куфер, снасти, чайник і всякі походні речі. Іоганн Карлович з порцеляновою люлькою в зубах, в сірій куртці з зеленим коміром, в коротких штанях, жовтих тірольських ботах і зеленім брилі з щіточкою, яку придержувала чудова застібка з малюнком дикого вепра з білими, блискучими зубами, порядкував біля човна.
Коли я підійшов,— він спочатку подивився на годинник (було без трьох хвилин п’ять), тоді поздоровкався й похвалив мене, що я — акуратний. Поспитався, чи я все забрав, що було умовлено, й ми посідали: я на весла, а він — керувати стерном. Коли ми випливли на рівний шлях, було поставлено й вітрило. Спочатку був ледве помітний вітрець, і парус часто ляпав по щоглі. Але ж я налягав на весла, і човен швидко біг по воді, як морська птиця.
Ах, як було чудово!..
А скільки я взнав надзвичайних речей про свою рідну Полтавщину. І від кого? — від баварського німця, а не від своїх вчителів, що все своє життя живуть в Полтаві й ніколи нічого про неї не розкажуть, а часто то й ненавидять її, як, наприклад, "Што-та".
Знов збився набік. Буду писати по порядку, так, як у мене зазначено в моїй записній книжечці, яку порадив мені взяти з собою Іоганн Карлович, щоб писати "дорожній щоденник". І я добре зробив, бо хоча в мене й непогана пам’ять, але ж навряд, чи все вдержав би в голові без поміток.