Чиста філософія

Сторінка 3 з 4

Хосе Ортега-і-Гассет

Тому дуже важливо сміливо зглибити Канта і видобути з самісінького дна рідкісну перлину, його самобутність.

На мою думку, все зводиться в кількох словах ось до чого.

Вважають, що суть кантіанства — це його трансцендентальний ідеалізм, який можна резюмувати у такій фразі: "Ми знаємо про речі лиш те, що ми в них вклали". Кант формулює те саме ще точніше: "Умови можливості досвіду такі самі, як умови можливості об'єктів досвіду". Коген, Наторп та інші ортодоксальні неокантіанці зводять цю позицію до традиційної для ідеалізму, для котрого "бути — це мислити".

Виходить, що філософія була і завжди буде насамперед питанням буття. Але в цьому питанні: що є буття? — криється велика помилка. Адже тоді треба визначити, чиє буття, який вид об'єктів заслуговує в першу чергу на цей предикат? Чи не вся історія філософії від Фалеса до Канта намагається відповісти на це питання. Перед нами проходять в урочистій процесії різноманітні об'єкти, пойменовані цим предикатом — від "вологи" у Фалеса та "Ідеї" в Платона до монади Лейбніца. Ідеалізм в усіх своїх різновидах є лиш однією з відповідей на вищезгадане запитання. Завжди, коли говорилося "буття — це мислення", розумілося, що мислення — чи то в беркліанському розумінні, чи як психічна реальність, ідеальний об'єкт чи поняття — визначає буття.

Але питання: що є буття? — означає не тільки чиє буття, а що є саме буття як предикат, хоч би чиє воно було. Аж до Канта такого питання не існувало, за винятком хіба що софістів!, або принаймні воно не виокремлювалося з іншого, переднішого за нього. Воно здавалося само собою зрозумілим, не вартим особливої [233] уваги або, навпаки, його не розглядали, бо не помічали. Буття було властивістю сутності, тож дослідження зосереджувалося на ній. А оскільки сутність завжди була "річчю" — чи то відчутною на дотик матерією, чи найтоншою "річчю" або ідеєю,— буття означає фундаментальний і більш абстрактний характер "речі", її "речовинність", тобто її існування в собі. Так розуміли буття в давніші часи, до Канта. (Щоб бути зрозумілішим, скажу, що колись твердження про те, що буття є чимось відносним, було б неймовірним). Радикальна реформа Декарта тут зупиняється, і це єдине, в чому він не сумнівається. Первинною сутністю є "Я", але буття Я не є, як буття, відмінним від буття тіл, існування котрих йому здається сумнівним. "Я" Декарта теж є в собі.

Але річ у тім, що, згідно з Кантом, пізнавані сутності не є в собі, вони є тим, що ми в них вкладаємо. їх буття — це наше вкладення. Але, на відміну від Картезія, суб'єкт, який виконує вкладення, також не має буття в собі. Це вкладення є інтелектуальним вкладенням, є мисленням, і, таким чином, ми доходимо традиційної ідеалістичної формули: буття — це мислення.

Отут я хотів би затримати вашу увагу, сподіваючись, що дехто з читачів попростує за мною тернистим шляхом.

Двоїстість питання — що таке буття? — відтворюється у відповіді: буття — це мислення. До Канта ця давня формула означала, що немає більшої реальності, ніж думка, але думка є в собі, вона є насправді існуючою "річчю". Але у Канта вона має інше значення — нове, оригінальне, несподіване. Кант, можливо сам того не усвідомлюючи, змінив смисл онтологічного питання і, в результаті, значення відповіді. Кант не хоче тим сказати, що "речі" світу зводяться до "речі"-думки, що сутності є вторинними способами первинної сутності-думки. Кант відкидає це і називає "матеріальним ідеалізмом". Але йдеться не про сутності, а про те, що буття сутностей — тілесних чи психічних — не має сенсу, якщо в ньому не видно того, що відбувається з речами,— коли мислячий суб'єкт входить з ними в стосунок. Певне, суб'єкт вкладає у Всесвіт буття; без суб'єкта буття немає. Він, суб'єкт сам по собі чи в собі, теж не мав би буття, якби він сам не вклав його, пізнавши себе. Таким чином, буття— "речі" перетворюється [234] в акт. Але не впадаймо в те, чого прагнемо уникнути: не йдеться про те, що тепер єдине, що є (де буття-в собі), виявляється актом. Це акт "продукує" буття, вкладає його '. Іншими словами, буття — це не річ сама по собі і не визначення речі. Для того щоб "речі" дістали можливість буття або не-буття, перед ними має бути наділений мисленням суб'єкт. Точнісінько так одна річ не є тотожна іншій, якщо немає суб'єкта, який їх порівнює. Оскільки тотожність — це якість, котра виникає в речах як реакція на акт порівняння і тільки в цій функції має сенс, то буття чи не-буття брунькується в речах при зударі з загальною теоретичною діяльністю. Теорія — це акт якогось суб'єкта і завжди й насамперед є питанням. Це теоретичне питання завжди питання буття. Порівняння — це вже різновид питання. Відкриття, що буття має сенс тільки як питання суб'єкта, міг зробити лиш той, хто розділив два значення терміну буття і наважився реформувати укорінене поняття буття як буття в собі. Відтак усе виходить навпаки: буття не є буттям в собі, а відношенням до якогось теоретичного суб'єкта; це буття для іншого і, насамперед, буття для себе. Отже, Кант був першим, за винятком софістів, хто визнав за неможливе говорити про буття, не визначивши спочатку суб'єкта, оскільки він виступає в структурі буття "речей", а "речі" є або не є в його функції.

І попри це Кант не став на позиції ідеалізму. Це, на мою думку, те вічно живе у кантіанстві, чого не побачили наші вчителі-неокантіанці, та, певне, й сьогочасні мислителі, Те, що буття не має смислу і нічого не може означати, коли воно абстраговане від пізнаючого суб'єкта, а мислення втручається в буття речей, вкладаючи його, не означає, що сутності, речі перетворюються в думку, адже дві помаранчі не перетворюються в щось суб'єктивне через те, що їх тотожність існує тільки тоді, коли їх порівнює суб'єкт. Кант повсякчас заперечує проти ідеалістичної, тобто суб'єктивістської інтерпретації своїх "об'єктів досвіду", бо втручання думки, а отже, суб'єкта в буття речей не несе з собою поглинання речей в думку, ані в суб'єкт. Фактично розвиток його ідеології веде його до суб'єктивного ідеалізму; але я вважаю, що найглибший шар Кантового вчення, його першопочаток можна цілковито очистити від цієї інтерпретації. [235]