Будь-яке визначення систем, що не показує, як вони повстають з цілісного життя їх авторів, є абстрактним, а якщо це не береться до уваги взагалі, то й хибним. Деякі міркування з цього приводу — єдина мета моїх нотаток про Канта.
Усе сказане зовсім не означає, що історія кантіанства і загальний історичний огляд філософії — це те, що нас найбільше цікавить. Як це не дивно, але ми ще недостатньо осягли Кантове вчення. Нинішній філософській літературі бракує двох книжок про Канта.
Одна з них була б викладом його вчення відповідно до вимог часу. Наскільки мені відомо, такої книжки немає. Кант зажив слави близько 1870 року. Та генерація доклала геніальних зусиль, щоб вдихнути нове життя в Кантове вчення. То були часи позитивізму, тобто не-філософії. Неокантіанці — Коген, Ріль, Віндельбанд — були людьми свого часу, позитивістами за переконанням. Але їх філософська інтуїція підказувала їм, що позитивізм — це не філософія, а окремішня наука, яка розглядає філософські питання. Тому вони шукали вчителя філософії, вчення якого допомогло б їм вийти на справді філософський рівень. їм бракувало Кантової незалежності й снаги заново його збагнути. У тодішніх великих, досі канонічних книгах про видатного мислителя видно намагання осягти кантіанські глибини. Але їм це вповні не вдається, попри те, що Кантове вчення було для них не тільки історичним фактом, а їхньою філософією. Душею бувши позитивістами, вони бачили в Канті лиш те, що відповідало їх світогляду. Ось чому давніша система перетворюється на сучасну доктрину. Сьогочасні проблеми скаламучують прозорість історичного факту, а історична наука стоїть на заваді вільного творення нових ідей.
Відтак у грубих книгах Когена та Ріля забагато кабалістики, вони упереджено й довільно тлумачать Канта, полишаючи осторонь цілі аспекти його вчення. Із цих книжок важко збагнути, чому після Канта постали посткантіанці, а не відразу неокантіанці.
Генерація, що прийшла на зміну цим реставраторам [230] Канта, була учнівською, обмежуючись тим, що трималася в обрисах, накреслених учителями 1870-х. Третя генерація, пройшовши неокантіанську школу, поводиться з кантіанством цілком невимушено. Власне, Канта ми тут не бачимо. Кант має бути звільнений від неокантіанства, тобто позитивістської обмеженості, елементарних речей, цікавих хіба що шістдесят років тому, і постати як філософ, з котрого вийшли Фіхте, Шеллінг і Гегель.
Поряд цієї книжки я хотів би бачити ще одну, не менш необхідну, але зовсім на іншу тему. В ній ішлося б про з'ясування суті кантіанського вчення, його ідеології. Те, над чим міркував Кант, для нас не є злободенним. Так само, як і його критицизм — менш вимогливий, ніж наш,— чи його ідеалізм, який, на нашу думку, хибує на "суб'єктивізм". Чи є в Канта щось глибше, оригінальніше, серйозніше, плідніше, ніж усе це? Якби було тільки це, то хіба мріло б воно ген на нашому видноколі, мов те неподолане гірське пасмо? Адже наразі ми маємо таку ситуацію: весь світ, тобто весь мислячий світ не тільки не є кантіанським, а навіть вважає себе антикантіанським; і втім, увесь світ відчуває, що Кант не є мертвий і належить не тільки славетному минулому. Що ж актуального, сьогочасного в Канті? Як зрозуміти цю суперечність?
Я відповів би приблизно так: сказати, що Кантове вчення, сформульовані в його працях думки мертві,— все одно, що вчинити вбивство. І втім, слід визнати їх неактуальність. Тут немає наміру довести їх цілковиту чи часткову помилковість. Безперечно, цілі фрагменти вчення Канта, з незначними змінами, досі є істинними, наприклад, його теорія фізичної науки. Але навіть це, що є істиною, сьогодні формулюється краще й чіткіше, ніж у його вченні і навіть у його конкретному намірі. Натомість Кант живий сьогодні для нас своєю великою проблемою, яка зринає завдяки йому на нашому інтелектуальному видноколі. Ця проблема куди глибша, ніж кантіанське вчення. Кант її не опановує, він її прозирає, торкається її, зіштовхується з нею. Ми перебуваємо чи не в тому ж становищі. Тобто його проблема — це наша проблема. Затямте собі: це наша проблема, це те, що ми бачимо перед себе, але не можемо осягти. Тим і живий для нас Кант. Живе лиш те, що досі є проблемою, і це важливо не тільки для теорії. [231]
Спробуйте-но реалізувати якусь думку, не опанувавши її суттєвих елементів! Така думка неможлива. Тому vita beata є чарівним круглим квадратом, який пропонує християнство, усвідомлюючи його неможливість.
Та яка все-таки проблема пульсує насподі Кантового вчення? Відповісти на це непросто, і я дуже сумніваюся, що її зрозуміє той, хто не заглиблювався в філософські питання. Щоб виявити її в Канта, необхідно відсторонитись від "філософії" Канта, як, скажімо, від рослини, коли нас цікавить її корінь.
Але, власне кажучи, чи можемо ми стверджувати, що існує "філософія" Канта? Неокантіанці зробили все можливе, щоб приховати той безперечний факт, що книги Канта, його геніальні "Критики" не містять філософії Канта. Він ніколи не визначав їх як систему. Вони є тільки підготовкою і "пропедевтикою", preambula fidei. Оскільки неокантіанців цікавив тільки критицизм, вони вперто заплющували очі на такий очевидний факт. Насправді ж у "Критиках" немає автентичної філософії Канта з тієї простої причини, що Кант не спромігся на власну філософію.
Цікавий збіг: два найоригінальніші і водночас найвпливовіші філософи людства — Платон і Кант — не спромоглися на власну філософію. Але це анітрохи не завадило обом мислителям стати невичерпною темою дискусій. До того ж ні Платон, ні Кант не здобулися на власну філософію тому, що були аж надто неквапливі і не зреалізували себе до кінця життя. Щодо Канта цього ніхто не заперечує. Натомість, освічений загал і навіть частина філософів звичайно мають Платона за щасливця, котрий у розквіті своєї юності без особливих зусиль знаходить ідеальну систему мислення, що надихає його, даруючи йому сповнене віри й світла життя, як це сталося з Рафаелем з Урбіно. Але все навпаки. Життя Платона — чи не найсмутніше й глибоко трагічне, яке тільки можна собі уявити. Виявляється, Платон ніколи не владав славнозвісною "теорією ідей", як то завжди вважалося. Певніше, "Ідеї" владали ним, вабили його і керували його трудним життям, не даючи йому найменшого спочинку і світоглядної ясності. Відносної викінченості свого власного відкриття Платон досяг після шістдесяти років — ще пізніше, ніж Кант. Цей момент можна встановити в діалозі "Sophistes". Ця викінченість полягала в тому, що Платон [232] збагнув: він помилявся все своє життя, вірячи в необхідність іти від речі до Ідеї, тим часом як насправді треба було показати пробування ідей в речах. Платон доходить цього переконання, спонукуваний, можливо, своїми учнями, особливо Арістотелем. На цьому етапі життя він усвідомлює, що нічого не зроблено, але вже не має часу для розбудови власної філософії. Точнісінько так Кант прагне на схилі літ побудувати свою систему. Але сили вже не ті, і він лишає після себе тільки фрагменти "Opus postumum".