— Хто то вмер?
— Іван Чічі.
Треба й собі піти відвідати покійного, та вже ж він каліфорнійський горожаиин, тутешній родич.
Пішов я. Входжу на подвір'я Когутика, заблудив між тими ґаздівськими будинками, не виджу ні світла, ні людей... тихо, й собака не відізветься. Стою під плотом, стою, слухаю: хтось по болоті — хлюсць! хлюсць! — уже й коло мене.
— Чи тут умерлий? — питаю наздогад.
— Іван Чічі? — питає мене грубий бас.
— Так, Чічі покійний.
— Геть там далі над потоком. Ходіть за мною, я йду також.
Приходжу там: у сінчатах повно людей, серед хати на марах наряджений покійник, а коло нього сивий бойко Боринський стоїть, вдивляється в мерця, киває головою і приговорює:
— Іване! Іване! Де твої діти, де?.. Ти хвалився, що не даси їх до хлопської школи!.. Іване, Іване! Ти вже на правді, а їзди на кривді, але... але... де твої діти?.. Ти хотів їх мати міністрами!
— Федю Боринський! дайте спокій! дайте!... Ходіть до хати, бо там Дмитруньо і Олеся не хотять без вас іти спати, хотять вам щось перечитати з книжки! — просила жіша Миколая Когутика.
— Дмитруньо! илеся! йду, йду, газдиненько... о, діти то діти божі!..
Перехрестився Боринський бойко, глянув ще раз на покійного, на колишнього свого пана дідича, пішов з Николи-хою, а дяки заспівали: "Пам'ятайте, християни..."
Я змовив отченаш таки в сінях, не міг дістатися досередини.
Миколай Когутик красно убрав Чічу, красно поховав, і всі свої віддали йому остатню прислугу. Забули все і простили... Ах, господи святий! все-то свої своїми!..
Б(орислав).
18 лютого 1891 4