Кілька неділь потім відбулося гучне весілля. Свах на нім, крім мадярки, це було ніяких, але зате панів різної бранжі наз'їздилося без ліку, а бавилися, гуляли, як хто хотів і скільки хотів. То раз була гулятика і музикаї Над самим раном, як чепилися два комісарі із 3. і два директори "банків французьких" до великого бубна, як стали в нього зі всеї сили кулаками валити, аж з обох боків продірявили...
V
Кільканадцять літ по тім славнім весіллі ходили слухи по нашій каліфорнійській оселі, що Чічі купив село в повіті С-ім, став дідичем, великим паном...
— Не вірте тому,— перечив бойко Боринський яма-рям, коли в лісі не раз посідали при огні партолити яку ,бараболю,— тілько вширінь розрісся, як куфа, а який був дрімайло у Миколая Когутика, такий є й тепер. Жінка, то ірод! усім завідує, балі дає, офіцерів з різних регіментів спрошуе, а він тілько в пекарні горшками викалатуе або в стайні при худобі спить.
— Ти, навідж€ний бойку, все знаєш! — кажуть йому,— теркотиш як у гарячці, "гореми-тереми", ні пришити, ні прилатати.
— Або й чому "гореми-тереми"? Я спарцував Галичину, Угри, ,Буковину, Бессарабію, Росію, всі кути знаю! І в Чічі я півроку був при конях. Надивився я на те чудо. Не раз їду з обоїма дідичами до Самбора та стількр по дорозі тої комедії, що ліпшої і в Парижі не вздриш!..
— Еге?..
— Аби я так оту недопечену бульбу видихав!.. Бувало їду, а вона йому тир-тир-тир! — спочатку стиха, далі щораз голосніше, а вкінці, як підгляне, що він спить, тріпне собою, як опарена, і звідси, і звідси — паць! паць! — і з брички — бебевх ним на дорогу, аж земленька свята тря-сеся... Я здержую коні, бо мало не попрориваються, так суляють (скачуть); хочу стати, аби пан дідич знов виліз, а вона: "Гони! бо й ти ще обірвеш!.." — "Гм, небо-гойко, недочеканє твоє, аби ти мене так по самім хрящі п'ястукувала!" — думаю собі і коні пускаю на вітер... коліс не видати, чи котяться, а люденькове стають і хрестяться.
— А прецінь раз і ти дістав!
— Ба! кілька разів бичиною по голові на ринку в Сам: борі... та годі ставати з нею до поєдинку в такім місці: поліція, жандарі, жовніри на одваху... мене то вже навчило...
— Вчили тебе і не навчили: райтузи правиш та й правиш, а Чічі, видиш, пан, хоть на печі трицятку перележав.
— Мені ніхто не лишив такої ниви, за котру можна би село купити. Якби я таке дістав, то найперше заплатив би кождому за борщ і капусту, за дар божий, що задурно у людей з'їв, поставив би вам отут яку годну прикмету під лісом,— а він що зробив Миколі Когутикові, що в нього вигодувався? Кілька тисяч з кишені йому викрав і. інших газдів на біду спровадив!
— Придуши, навіджений бойку, портку, бо згориш без сповіді...
— Нічого не шкодить! як згорять, а я заморочуся, то не буде міг Лейзор вас котрого в них прибрати...
Слухаючи про Івана Чічі такі вісті, не раз цікаві бігли до мадярки, як він приїхав на празник, і віталися^ своїм ровесником, побратимом, похресником. Та Чічі мало пригадував собі, не пізнавав своїх... Як же з котрим почав розмову, то інакше ні, тільки по-польськи, а все хвалиться, що одного разу його пані казала так, а він повів інакше, і на його стало! То було при нагоді, коли жінка хотіла віддати діти до шкіл у Перемишлі, а він мовив: — Ні я не даю дзєці там, дзе гімназію на хлопську школу пше-ніцуйон! * — і в тім однім жінка з своїм недовідомим вітцем Паштетером вволили його волю.
Та Чічі, мабуть, уже більше не мав рації у своєї дружини. То була його перша й остання опозиція, котра йому удалася, як сліпій курці просо, тому-то він тим одним усе чванився.
* Ні, я не віддаю дітей туди, де гімназію в селянську школу перетворено (польськ.).— Ред.
— А чому ви, пане Чічо, так боїтеся тої руської школи, чи, як ви зовете, хлопської? — не раз питали його цікаві.
— Бо я хцу, цоби мої дзєці билі райцамі в Ведімо!!! * — відповідав Чічі.
VI
На якийсь час перестав Чічі загощувати до галицької Каліфорнії2. Стали люди приповідати, а між іншими і бойко Боринський, що зле з ним, пішов на губи: жінка з Паштетером продала село жидам, купили собі у Львові каменицю, а Чічу прогнали на чотири вітри. Ба десь, кажуть, і в того жида бачили його, і в сього, і тут десь крутив при корбі, і тут лазив до ями, а худий, нужденний, дихавичний,— та все те непевне і годі вірити.
Раз виходить вечором Микола Когутик надвір,— а було вже в пізню осінь,— дивиться, сидить якась ганьба під самим порогом, скулена і грудьми свище різними голосами.
— Хто тут? — питає Миколай.
— Я, Микольцуню! я, не бий мене, бо мене вже біда побила!
— Та що за "я"?
— Я, Іван Чічі, твій...— і сильно закашлявся, не докінчив. Виніс Миколай лампу, світить — господи! він сам, Іван
Чічі!.. такий сухий, нужденний, тільки шкіра і кості, а уста закрашені спеченою кров'ю. Перелякався нещасного.
— Ходи до хати! — просив Когутик.
— Ні, до твоєї хати я це годен порога переступити, але пусти мене там... позволь, най скінчу в тій ліп'янці, де я родився!., прости!., я провинив... не пам'ятай!..
Просять Чічу конечно до хати Миколая, хотять на силу затягнути,— не дається.
— Там родився!., там скінчу, коли пустите... Занесли Чічу до його колишньої хатини, посадили на
запічок. Він поглянув, пороззирався по кутинах... Усе так, як перед кільканадцятьма літами: миска збита, з горшка череп'я в кутці, залижник з одною заржавілою ложкою, образ якогось святого закопчений і розвалені челюсті...
Миколай, заплативши за тоту ліп'янку жидам чотири сотки, як забив двері, так і дивитися, на неї не хотів, бо все йому здавалося, що се не може бути, аби своя кров з крові, кість з кості могла йому таку пакість зробити...
— Миколо! — говорив Чічі при всій челяді, що окружила його і гляділа з милосердям.— Прости, брате! не
* Бо я хочу, щоб мої діти були радниками у Відні!!! (польськ.) — Ред.
гнівайся!.. Я сам!., сам один, ніхто мене не знає!.. Мені недобре!.. Води дайте!..
Побігли по воду. Микола держав конаючого своїми руками, шептав йому, що приймає його до себе, тільки нехай успокоїться...
— Ні, Миколо, ні... Конедь мій близький. Убереш мене на смерть... так, по-нашому... Господи!
То було остатнє слово Чічеве. Скінчив колишній дідич на руках свого свояка Миколая Когутика. Задзвонили раз, другий, третій.