— Маю честь привітати, дідусю Нільсе! — підхопив я.
І ми заспівали йому привітання.
А потім наступила черга гоління.
Берра намилив Нільсу щіточкою підборіддя, так що той став схожий на торт зі збитими сливками, а я обережно проводив лезом по шкірі, щоб вона стала гладенькою і м'якою, як шовк.
— Готово, — оголосив Берра, коли ми витерли дідусеві підборіддя мокрим рушником. — Тепер можна святкувати!
— Їдальня, мабуть, уже закрилася, — засмутився було Нільс.
— Напевно, — підтакнув я.
— Ну і що з того? Повечеряємо сьогодні в іншому місці! — заявив Берра.
В коридорі нам зустрілася медсестра в білому халаті. Вона з тривогою подивилася на коричневий дідусевий капелюх.
— Куди це ви направляєтеся, Нільсе?
— Іду святкувати день народження з моїм онуком і його другом, — посміхнувся дідусь. — У мене сьогодні день народження.
— Не знала.
— Це секрет, — пояснив Берра.
Сестра легенько поплескала Нільса по щоці.
— Вітаю! Бажаю добре повеселитися. Тільки бережіть дідусеве серце, хлопчики. У нього з ним негаразди.
— У нього найкраще серце, — вигукнув Берра.
Ми пішли в парк, де цвірінькали горобці і повітря було наповнене чудовими запахами.
— Ну, чим займемося? — запитав дідусь. — Чи не час перекусити?
— Ні, почнемо з самого веселого, — заявив Берра.
— І захоплюючого, — добавив я.
І ми відправилися в сад Густавсона. Там було так темно, що Берра включив свій ліхтарик.
— А тепер іди тихо-тихо, дідусю, — попередив Берра.
— Постараюся.
— Вірно. А то цей Густавсон — злий, як чорт. Ми прокралися мимо флагштока, мимо кущів аґрусу. Потім зупинилися.
— Це тут, — оголосив Берра. — Прийшли.
Він освітив ліхтариком стовбур величезної густавсонової вишні. Високо-високо під самим небом ледве розрізнялися важкі стиглі ягоди.
— Деремося наверх, — скомандував Берра. Але дідусь похитав головою.
— Нічого не вийде.
— Та все вийде, — спробував його підбадьорити Берра. — Без труда не витягнеш і рибку із пруда.
— Тут сучки по всьому стовбуру, — вставив я.
І Нільс став дертися наверх. Дуже повільно. Він хватався тремтячими руками за гілки. Піднявся трохи і зупинився: не міг підтягнути ногу до наступного сучка.
— Може, спустимося? — запропонував я.
— Ні за що! — запротестував Нільс. — Підіпхніть-но мені ногу, хлопчики.
Нарешті він усівся на гілку поруч з нами і подриґав у повітрі ногами, як маленький.
— Все-таки вийшло, — торжествував Нільс. — Здорово, правда?
— Ага. Дідусеві Ульфа нізащо не забратися так високо!
— Ну, пора прийматися за ягоди, — оголосив Нільс. Він зняв капелюх, і ми набрали в нього найсоковитіших і стиглих ягід. А потім сиділи і тільки чмокали і спльовували вниз кісточки.
— Ніколи б не злізав звідси, — признався дідусь. — Тут сидиш, ніби на небі. — І Нільс дістав із капелюха останню червону ягоду .
— Прекрасний у мене дідусь, — радів Берра.
— Так, але мій зате рибалить краще.
Ось Нільс нащупав ногою найнижчий сучок. Але тут роздався тріск — сучок зламався.
Коли ми підбігли, Нільс непорушно лежав на землі.
— Як ти, дідусю? — прошепотів Берра.
— Нормально. Трохи полежу і встану.
І тут ми почули, як відкрилися двері в будинку Густавсонів!
— Прокляття! — простогнав Берра. — Треба змиватися!
— Зараз почнеться найнебезпечніше і найзахоплююче, — попередив я Нільса.
Ми сховалися за кущем. А Густавсон тим часом обнишпорював сад. Він зупинився під вишнею. Помітив зламану гілку і кісточку на землі.
— Ну, постривайте! — пригрозив він. — Потрапитеся ви мені тільки, негідники!
І тут на дідуся напав чих! Беррі довелося затиснути йому рота долонею, але він все рівно не міг зупинитися. Нарешті Густавсон пішов геть, а ми відправилися святкувати далі.
Пішли на поляну перед каплицею.
Берра розпакував валізу. Дістав термос з кавою, свіжу випічку, заливне з поросячих ніжок, які ми купили в м'ясній крамниці.
Потім запалив свічки і розставив їх тут і там.
— Їсти подано! — оголосив він нарешті. Дідусь смакував випічку і пив каву. А в небі, ніби білі підсніжники, розпускалися зірки. Нільс запитав, чи ми запускали повітряного змія. Ми пояснили, що все ніяк не було підходящого вітру. Дідусь витер рота серветкою.
— Чи на час відвідати поросячих ніжок? — нагадав Берра.
Нільс покосився на студені шматки.
— Вони в желе, — пояснив я. — Мій дідусь їх дуже любить.
— А я ні, — признався Нільс.
— Ніхто в нашій сім'ї їх не любить, — підхопив Берра. — Але сигари ти ж любиш, правда?
— Сигари — інша справа!
Тоді ми дістали сигару. Дідусь запалив і випустив у небо кільце диму.
— Сигара — подарунок від нас двох, — пояснив Берра. — А ось це — тільки від мене.
І він протягнув пакет, загорнутий в папір і перев'язаний стрічкою.
Дідусь розгорнув — всередині виявилася краватка.
— Справжній шовк, — сказав Берра. — Страшенно дорогий.
Нільс довго мовчки розглядав краватку. Потів закашлявся — видно, в горло дим потрапив.
— Ось у мене як онучок знайшовся! — проговорив він нарешті.
— А в мене дідусь! — підхопив Берра.
Ми збиралися додому, але Нільс втомився і не міг іти. Тоді я збігав у будинок для пристарілих за кріслом на колесах. Ми всадовили дідуся і покотили назад, а він всю дорогу насвистував.
— Ну як, навчився свистати? — спитав Нільс Берру.
— Не зовсім...
— Наступного разу покажеш, як у тебе виходить.
— Добре. Обіцяю.
Після того вечора я довго не зустрічав Берру. Але якось одного разу набрів на нього: він сидів під деревом і старанно складав губи трубочкою.
— Пішли, провідаємо дідуся, — запропонував я.
— Ні, спочатку я повинен навчитися свистати.
І він знову прийнявся надимати щоки. Я пішов — нехай собі вправляється.
Тренування зайняли декілька неділь.
Нарешті, коли похолодало і пожовтіло листя на вишні в саду Густавсона, Берра раптом знайшовся. Очі втомлені, але щасливі. Він штурхнув мене кулаком в плече.
— Пішли до дідуся!
Він біг всю дорогу, до самих нільсових дверей.
— А ось і я! — крикнув Берра, відкриваючи двері. Але кімната була порожня.
Не було ні золотого годинника, ні опудала птаха, ні фотографії тітоньки в синьому капелюшку.
Ліжко було заслане. В кімнаті пахло милом.
— Дивно, — сказав я. — Може, він у парку.
У парку співали пташки. І чудово пахло. Але дідуся ніде не було. Тоді ми пішли в їдальню. Там нас помітила тьотя Тора.