— Не знаю, — Беррі не дуже хотілося. — Ось дідусь Ульфа ходить з ним рибалити на озеро.
— Ось як? — зітхнув Нільс.
Він поставив фотографію на місце і став дивитися, як краплі течуть по віконних шибках.
— А я ось не можу з тобою піти, — зітхнув він. — Мені не можна виходити далеко. Загубитися можу. Та й не знаю я, де тут озеро.
— Не біда, — мені захотілося його заспокоїти. — Все рівно ловиться одна дрібнота.
— Певно, булочки краще, — погодився Берра. І ми пішли пити каву. Тьотя Тора крадькома потріпала Берру по щоці.
На прощання Берра отримав від дідуся дві крони, а я — таблетку від кашлю.
— Шкода, що нічого не вийшло з рибалкою, — зітхнув Нільс. — Ну, та я що-небудь придумаю.
— Що? — зацікавився Берра.
— Поживемо — побачимо.
На придумування Нільсу знадобилася не одна неділя. Якось одного разу ми прийшли до нього, а він стоїть посеред кімнати в пальто.
— Що ж, молоді люди, пора нам подихати свіжим повітрям, — оголосив він.
Але перш, ніж відправитися в дорогу, ми допомогли Нільсу зашнурувати черевики.
А Берра до того ж всю дорогу ніс дідусеву сумку.
Коли ми прийшли в парк, Нільс зупинився і зажмурився від сонця, яке стояло прямо над трубою будинку для пристарілих.
— Я й забув, який прекрасний світ!
— Що? — здивувався Берра.
— Чуєте — птахи! — радів Нільс, як маленький.
— Ага.
— Відчуваєте, який запах! — не вгамовувався дідусь.
— Ще б пак! — відгукнувся Берра.
— Ніколи, хлоп'ятка, про це не забувайте, — прошепотів Нільс.
Ми пішли далі. Проминули укриття з інвалідними візками. Крадучись, прошмигнули мимо тьоті Тори. Вона сиділа на лавці і годувала горобців. Ми теж влаштувалися на вільній лавці.
— Дивіться, — сказав дідусь, відкрив сумку і прийнявся витягати всяку всячину: ніж з червоною рукояткою, ліску, мотузку, ножиці, голку і нитку. З самого дна він дістав шаль з трояндами, тонку і блискучу.
— Колись я подарував цю шаль дружині, — пояснив Нільс. — Доторкніться, яка ніжна тканина.
Ми доторкнулися до шалі, вона була на диво м'якою.
— А легка яка! — нахвалював Нільс.
Ми взяли шаль у руки — вона видалась майже невагомою.
— Справжній шовк, — пояснив дідусь. — Дивовижна тканина. Якраз добре підходила для повітряних зміїв.
— Ми що, будемо робити повітряного змія? — зрадів Берра.
Ми змайстрували каркас з гілок. Дідусь обтягнув його шовком і як слід все пришив.
На деревах свистіли птахи, і Нільс теж тихенько насвистував за роботою. Він насвистував гарну мелодію пісеньки, яка називається "Чи вмієш ти свистати, Юганно?"
— Мою дружину звали Йоганна, — сказав дідусь.
І заговорив про свою дружину. У неї було риже волосся і синій капелюх.
— От би мені навчитися свистати! — зітхнув Берра.
Нарешті змій був готовий.
— Все, — оголосив дідусь. Він був задоволений роботою.
— Але в нього немає хвоста! — нагадав Берра. Тоді Нільс зняв свій галстук і прив'язав його до змія, міцно – преміцно.
Ні в кого ще не було такого розкішного змія!
Шкода тільки, запустити його ми не змогли: вітру не було. Скільки ми не бігали з ним, скільки не підкидали — нічого не вийшло.
— Не біда, іншим разом обов'язково злетить, — утішав нас дідусь. — А тепер мені пора повертатися. Щось я втомився.
Він взяв сумку і побрів, не розбираючи дороги.
Коли ми прийшли наступного разу, Нільс лежав у постелі. На столику біля ліжка стояла склянка з водою, а в ній — наша квітка, тільки пелюстки у неї майже всі облетіли...
— Ну як, запустили-таки змія? — поцікавився дідусь.
— Ні, ми чекаємо справжнього сильного вітру, — відповів Берра. — А ти ось лежиш-полежуєш. Добре тобі!
— Так, сьогодні я, мабуть, краще полежу і порозмірковую, — прошепотів Нільс.
Він лежав і розмірковував, а ми сиділи на краєчку ліжка і дивилися на опудало птаха, на золотий годинник і не говорили ні слова — хвилин п'ять.
— Я теж люблю розмірковувати, — не втерпів Берра.
— Ну, і про що ж ти зараз розмірковуєш? — спитав дідусь.
— Про те, що ти більше всього любив робити, коли був маленьким.
Дідусь почесав підборіддя — тепер на ньому красувалися вже два пластирі — і задумався.
— Мабуть, більше всього я любив красти вишні. Небезпечна це була затія, але захоплююча.
— А я думаю: добре б мені вивчитися свистати, — признався Берра.
Дідусь показав Беррі, як треба свистати: як складати губи, де повинен бути язик.
І Нільс почав знову насвистувати "Чи вмієш ти свистати, Юганно?" Потім наступила черга Берри, але в нього нічого не вийшло — одне шипіння.
— Нічого не виходить!
— Це спочатку, — втішав його Нільс. — Треба потренуватися добре, і все вийде. Ну, а іще про що ти розмірковуєш?
— Наприклад, чому в тебе пластир на підборідді?
— Я порізався, коли брився, — пояснив дідусь. — Руки дуже тремтять.
— Значить, тобі потрібна допомога, — вирішив Берра. — Ульф здорово вміє з ножем поводитись, він міг би тобі допомогти. І ось іще що.
— Що?
— Коли в тебе народження? Треба б його відсвяткувати.
Дідусь подивився на годинник на стіні.
— Зовсім скоро, — сказав він.
— Можливо, в наступну п'ятницю? — пожвавився Берра.
— Так, цілком ймовірно.
Ми похапцем попрощалися з Нільсом. Адже Беррі стільки потрібно було встигнути підготувати!
Треба було перевірити, чи не сіли батарейки в ліхтарику. Дістати гроші зі скарбнички. Грошей виявилося недостатньо, і ми пустилися на заробітки: стригли газони і пололи густавсонови клумби з трояндами.
І весь час Берра наполегливо вчився свистати.
Він тренувався в середу по дорозі в тютюновий ларьок, де ми купили сигару, яких я в житті не бачив.
Він тренувався в четвер, коли ми ходили в булочну і іще в одну крамницю, жахливо дорогу.
Навіть у п'ятницю, складаючи валізу, Берра намагався свистати, надуваючи щоки так, що вони становилися круглими і червоними, як два помідори.
Але ніякої мелодії у нього не виходило.
— Не так-то це просто, — признався Берра, коли ми проходили мимо каплиці. — Можливо, це найскладніше у житті.
Коли ми прийшли до дідуся, уже смеркло. Нільс сидів на стільці посеред кімнати. В кращому костюмі. А підборіддя зовсім заросло щетиною.
— Нарешті ви прийшли, — зрадів він. — А я вже подумав, ви мене зовсім забули.
— Ну, що ти! З днем народження, дідусю! — усміхнувся Берра.