Тієї ж суботи, о другій годині, вона вирішила подзвонити мадам Ван ден Беш. Якщо та дивом не в Довілі, можливо, вона зможе попрацювати з нею після обіду. Коли їй чого й хотілося, то тільки цього. "Зовсім як чоловікам,— подумала Поль,— які в неділю йдуть на роботу, аби тільки не бути зі своєю сім'єю". У мадам Ван ден Беш трохи боліла печінка, вона явно нудьгувала і захоплено прийняла пропозицію Поль. Прихопивши безліч різноманітних зразків, Поль прибула на проспект Клебер. Там її зустріла сама
2 3—380
33
Ван ден Беш у квітчастому халаті, зі склянкою мінеральної води "Евіан" у руці і з нездоровим рум'янцем на обличчі. У Поль промайнула думка, що Сімонів батько мав бути неабияким красенем, щоб урівноважити банальність такого обличчя.
— Як поживає ваш син? Знаєте, якось увечері ми зустріли його.
Поль не додала, що напередодні обідала з ним, і сама здивувалася своїй потаємності. Обличчя її співрозмовниці зараз же набуло мученицького виразу.
— Звідки мені це знати? Він майже не розмовляє зі мною, нічого не розказує, хіба що повідомляє, що залишився без грошей. До того ж він випиває. Та й батько його випивав.
— Щось він не схожий на алкоголіка,— усміхнулася Поль.—У неї перед очима постало гладеньке Сімонове обличчя з ніжним рум'янцем, як у випещеного англійця.
— А він вродливий, правда ж?
Ван ден Беш пожвавішала, витягла купу альбомів, де можна було побачити Сімона в дитинстві, Сімона з кучериками на плечах верхи на поні, Сімона — ліцеїста з наляканим поглядом тощо. Напевно, у них були сотні його фотографій, і Поль у душі враділа, що він не став ні негідником, ні сексуальним эбоченцем.
— Але настає день, коли діти віддаляються від батьків,— сумно зітхнула мати.
І за мить вона стала тією легковажною жінкою, якою напевне завжди була.
— Треба сказати, він просто відбою не має...
— Ще б пак,— чемно сказала Поль.— Ви б не хотіли подивитись на зразки цих тканин, тут є один...
— Називайте мене Терезою, будь ласка.
Вона стала приязною, веліла принести чаю, засипала Поль запитаннями. Поль подумала, що Роже спав з нею двадцять років тому, і марно шукала решток привабливості на цьому обважнілому обличчі. Водночас вона відчайдушно
намагалася перевести розмову на свою роботу, а Тереза знову й знову поверталась до інтимних звірянь. Так бувало завжди. В рисах обличчя Поль було щось урівноважене, горде, що викликало у співрозмовників цілі потоки слів.
— Ви, напевне, молодша за мене,— почала мадам Ван ден Беш (Поль не могла стримати посмішки, почувши оте "напевне"),— але ви розумієте, як може впливати обстановка, декоративне тло...
Поль не слухала її далі. Ця жінка когось їй нагадувала. І вона зрозуміла, що мадам Ван ден Беш їй нагадує ту Терезу, яку напередодні зобразив Сімон. І ще подумала, що в нього безперечний дар імітації і так само безперечна жорстокість, прихована за зовнішньою сором'язливістю. Адже кинув він їй в обличчя: "Я звинувачую вас у тому, що ви не зазнали кохання... ішли в житті манівцями і з усім эмирилися... я засуджую вас на самотність". Чи не її він мав на увазі? Невже він здогадався? Чи не навмисне він усе це сказав? На цю думку вона спалахнула гнівом.
Вона більше не слухала нескінченної Терезиної балаканини й аж здригнулася, коли увійшов Сімон. Він зупинився як укопаний, скорчив гримаску, щоб приховати радість, і та його радість розчулила Поль.
— О, я прийшов саме вчасно. Зараз я вам допоможу.
— На жаль, я мушу вже йти.
їй хотілось якомога скоріше вийти, втекти від очей матері й сина, відсидітись удома з книжкою в руках. Зараз вона мала б їхати в машині разом з Роже, вмикати й вимикати приймач, сміятися з ним і лякатись, коли в ньому прокидалася сліпа запеклість автомобіліста, через яку їм інйоли заглядала у вічі смерть.
Вона повільно встала.
— Я проведу вас,— запропонував Сімон.
Уже на порозі вона обернулась до нього і вперше, відколи він увійшов, подивилась йому в обличчя. Він мав поганий вигляд, і Поль не втрималась,— щоб не сказати йому про це.
2*
35
— Просто погода така,— пояснив він.— Чи не можна провести вас униз?
Поль здвигнула плечима, і обоє стали спускатися сходами. Він мовчки йшов позаду. На першому поверсі Сімон зупинився, і, не чуючи його кроків, Поль оглянулася. Він стояв, спершися на поруччя.
— Ви повертаєтесь?
Електричні лампочки, що вмикаються на кілька хвилин, погасли, і на широкі сходи падало тепер лише тьмяне світло з вузького вікна. Поль глянула вздовж стіни, шукаючи, де вмикач.
— Кнопка позаду вас,— обізвався Сімон.
Він зійшов з останньої сходинки і підступив до неї. "Зараз він на мене накинеться",— з нудьгою подумала Поль. Він простяг до вмикача руку з лівого боку її голови, увімкнув світло, а правою рукою сперся на стіну 8 другого боку, Поль не могла й ворухнутися.
— Пропустіть мене,— дуже спокійно сказала вона.
Він нічого не відповів, тільки нахилився й обережно поклав голову їй на плече. Вона почула гучне биття його серця і несподівано для самої себе схвилювалася.
— Пустіть, Сімоне... мені це неприємно.
Але він навіть не зворухнувся. Тільки двічі прошепотів: "Поль, Поль", а вона дивилась поза його плечем просто на сходову клітку, велику, сумну й мовчазну.
— Сімончику,— тихо сказала вона,— дозвольте мені пройти.
Він одхилився, і, вже йдучи, вена ледь усміхнулась йому.
Розділ VI
У неділю, прокинувшись, Поль знайшла під дверима записку на зразок тих, які колись поетично називали голубими. І вона справді здалася їй поетичною, бо на ясне, вмите дощами осіннє небо зійшло сонце й заповнило кімнату теплим світлом і тінями. "В залі Плейєль о шостій гарний концерт,— писав Сімон.— Чи любите ви Брамса? Пробачте за вчорашнє". Поль усміхнулася. Усмішку в неї викликало друге речення: "Чи любите ви Брамса?" Такі запитання ставили їй хлопчики, коли вона мала сімнадцять. Звичайно, і пізніше також ставили подібні запитання, тільки не прислухалися до відповідей. Але у її колі і в такі літа хіба хто кого слухає? Та чи ж любить вона Брамса?
Вона ввімкнула програвача, порилася серед своїх платівок і знайшла на зворотному боці увертюри Вагнера, яку знала напам'ять, концерт Брамса, що його жодного разу ще не ставила. Роже любив Вагнера. Він завжди казав: "Чудово, стільки гуркоту, фце так музика". Вона поставила коп-церт, початок видався їй занадто романтичним, і вона перестала слухати. Похопилась лише тоді, як скінчилась платівка, і дорікнула собі за неуважність. Тепер їй потрібен був тиждень для того, щоб дочитати книжку, вона не зразу знаходила сторінку, на якій зупинилась, забувала й мелодії, її увагу поглинали тільки зразки тканин та чоловік, якого ніколи не було поряд. Вона втрачала себе, втрачала свою стежку в житті і ніколи не віднайде себе знову. "Чи любите ви Брамса?" Вона підійшла на хвилинку до відчиненого вікна, в очі їй ударило сонце і на мить засліпило. І оте коротеньке речення: "Чи любите ви Брамса?" раптом відкрило перед нею безмір усього забутого: усе, що пішло в минуле, усі запитання, які вона свідомо уникала собі ставити. "Чи любите ви Брамса?" Чи любить вона ще хоч що-небудь, крім самої себе і свого власного існування? Звичайно, вона казала, що любить Стендаля, знала, що любить його. Саме так: знала. І, може, вона тільки знала, що любить Роже. Добре засвоєні істини. Надійні віхи. їй захотілося з ким-небудь порозмовляти, як бувало у двадцять років.