Чи любите ви Брамса?

Сторінка 25 з 25

Франсуаза Саган

Через десять днів вона була востаннє в своїй квартирі з Сімоном.

— Ти ось це ще забув,— сказала вона.

Вона простягла йому дві краватки, не дивлячись в очі; вона почувала себе вкрай знесиленою. Ось уже дві години, як вона допомагала йому складати речі. Нехитрі пожитки закоханого, але не привченого до порядку юнака. І всюди вони натикались на Сімонові запальнички, Сімонові книжки, Сімонові черевика. Він нічого їй не сказав, він добре тримався, усвідомлював це і задихався від цього.

— Досить,— сказав він.— Решту ви залишите у консьєржки.

Вона не відповіла. Він подивився навколо себе, намагаючись думати: "Я тут востаннє", але йому це не вдавалося. Його бив нервовий дрож.

— Я ніколи не забуду,— сказала Поль і звела на нього

очі.

— Я також,— відповів він.— Але не в цьому річ, не в цьому річ.

Він хотів повернути до неї своє обличчя, на якому був написаний розпач, і похитнувся. Вона підтримувала його обома руками, вона знову була опорою його горю, як була опорою його щастю. І вона не могла не заздрити гостроті цього болю, красі цього болю, якого сама вже не зазнає ніколи в житті. Він різко вивільнився і вийшов, покинувши свої речі. Поль побігла слідом, схилилася над поруччям, гукнула його:

— Сімоне! Сімоне! — і додала, сама не знаючи чому: — Сімоне, я вже стара, стара...

Але він її вже не чув. Він біг сходами з очима, повними сліз; він біг, як блаженний, йому було двадцять п'ять років. Поль тихо зачинила двері, прихилилася до одвірка.

О восьмій годині задзвонив телефон. Ще навіть не взявши трубки, Поль знала, що почує зараз.

— Вибач,— сказав Роже,— у мене ділова вечеря, я прийду пізніше, якщо, звичайно...