Він усе ще тримав попільничку в руці, та раптом вона вислизнула з пальців: покотилася по підлозі і не розбилася. Йому чогось хотілося, щоб попільниця розбилася, замість продовжувати свій рух по інерції, щоб кругом лежали ^скалки, черепки. Але попільниця не розбилася; вопи розбиваються тільки в романах і кінофільмах, інша річ, якби це була коштовна маленька кришталева попільничка, яких багато в квартирі Поль, а не ця звичайна міцна попільниця, куплена в універмазі. Він розбив не менш, як сотню різних речей у квартирі Поль, а вона тільки сміялась; востаннє він розбив чудову кришталеву склянку, в якій віскі набувало незвичайного золотавого кольору. А втім, у тій квартирі, де він почував себе володарем і господарем, все було таким, як мало бути: гармонійним, лагідним і спокійним. І все ж таки, коли він виходив від Поль на вулицю, йому щоразу здавалося, що він утікає звідти. А тепер він сидить самотній у своїй квартирі і марно лютує на попільницю, що й падаючи не розбивається. Роже знову ліг, вимкнув світло і, поклавши руку на серце, перше ніж заснути, на мить подумав, що він не-щаслпвнй.
Розділ XVIII
Якось увечері вони випадково зіткнулися при вході до ресторану і всі троє зіграли сценку із класичного й абсурдного, такого звичного в Парижі балету: вона здалеку злегка кивнула чоловікові, на чиєму плечі стільки разів стогнала, зітхала і засинала; він незграбно вклонився їй, а Сімон якусь мить дивився на нього, але не вдарив, хоч у нього і свербіли руки. Вони посідали за досить віддалепі столики, і Поль зробила замовлення, не відриваючи очей від меню. Для власника ресторану, для декого із завсідників, що знали Поль, це була звична сцена. Сімон рішучим голосом замовив вина, Роже за іншим столом запитав у своєї супутниці, якому коктейлеві вона віддає перевагу. Нарешті Поль звела очі, усміхнулася Сімонові й глянула в бік Роже. Вона кохає Роже, ця очевидна істина кольнула її, тільки-но вона побачила його в дверях, такого самовдово-леного,— вона й досі любить його, вона ніби прокинулась від довгого, нікому не потрібного сну. Він також подивився на неї, спробував усміхнутися, але усмішка зразу ж зійшла з його лиця.
— Що ви питимете? — запитав Сімон.— Біле вино?
— Хай буде біле.
Поль бачила свої руки, що лежали на краю столика, акуратно розставлені прибори, Сімонів рукав біля своєї оголеної руки. Вона випила вино майже залпом. Сімон розмовляв без звичайної своєї жвавості. Здавалося, він жде чогось від неї або від Роже. Але чого? Хіба могла вона підвестися, кинути Сімонові: "Вибач, будь ласка", перейти зал. і сказати Роже: "Годі, ходімо додому". Так не робиться. А втім, за наших часів нічого вже не робиться, нічого розумного й романтичного.
Повечерявши, вони танцювали; вона бачила Роже, що тримав за стан непогану на вроду брюнетку — цього разу справді непогану,— свого Роже, що як завжди незграбно тупцяв перед дамою. Підвівся й Сімон — він танцював чудово, приплющивши очі. Він був гнучкий і тонкий, він підспівував тихенько оркестрові, й Поль залюбки підкорялась йому. Якоїсь миті її оголена рука зачепила руку Роже, що лежала на спині брюнетки, і Поль розплющила очі. Вони подивилися одне на одного — Роже, Поль,— кожен через плече іншого. Оркестр грав млявий слоу, майже без ритму. Вони дивились одне на одного на відстані якихось десяти сантиметрів, без усміху, не міняючи виразу обличчя; здавалося навіть, що вони не впізнають одне одного. Потім несподівано рука Роже відірвалася від спини його дами, простяглася до передпліччя Поль, ледь торкнулась пучками, і на обличчі Роже з'явилося таке благання, що Поль мимоволі заплющила очі. Сімон повернув даму в інший бік, і вони загубилися серед танцівників.
Цієї ночі Поль відмовилася спати з Сімоном, пославшись на втому, якої не відчувала. Вона довго лежала в ліжку з розплющеними очима. Вона знала, що станеться, знала, що немає іншої ради, і скорилася, лежачи в темряві, ледве дихаючи. Серед ночі вона підвелася і пройшла в кімнату, де на дивані спав Сімон. У скісному промінні світла, що падало зі спальні, вона бачила простягнуте юнацьке тіло, бачила, як ледь піднімаються і опускаються його груди. Поль дивилася, як він спить, зарившись головою в подушку, бачила ямочку на його потилиці; вона дивилася, як спить її власна молодість. Але коли він, стогнучи, повернувся на світло, Поль утекла. Вона не зважилась озватися до нього.
Наступного ранку в конторі на неї чекала записка від Роже. "Я повинен тебе бачити, так далі не можна. Подзвони мені". Поль подзвонила. Вони домовилися зустрітись о шостій вечора. Але вже за десять хвилин Роже був у конторі. Величезний, неприкаяний у цій жіночій крамниці. Вона підійшла до нього, завела в салончик, захаращений плетеними стільчиками з позолотою: розкішний інтер'єр для кошмарів. Тільки тепер вона роздивилась його. Так, це він. Роже ступив крок до неї, поклав руки на її плечі. Він трохи затинався, що було в нього ознакою надзвичайного хвилювання.
— Я був такий нещасливий,— сказав він.
— Я теж,— почула Поль власний голос і, припавши до його грудей, нарешті розплакалась, в душі благаючи Сімона пробачити їй ці слова.
Роже притулився головою до її волосся і безглуздо бурмотів:
— Не треба, не плач.
— Я намагалася, — нарешті, ніби вибачаючись, сказала вона.— Я справді намагалася...
І тут вона подумала, що це слід було б казати не Роже, а Сімонові. Вона зовсім заплуталась. Завжди доводиться бути насторожі, ніколи не можна всього казати одній і тій самій людині. Вона плакала, сльози текли по її закам'янілому обличчі. Роже мовчав.
— Скажи що-небудь,— пробурмотіла вона.
— Я був такий самотній,— сказав він,— я все думав. Сядь, візьми мою хусточку. Зараз я тобі все поясню.
Він пояснив. Пояснив, що жінок не можна залишати без нагляду, що він поводився необачно і що розуміє: він
сам винен у всьому. Він не сердився на неї за її нерозважність. Вони більш ніколи пе повертатимуться до цієї розмови. Вона лепетала: "Так, так, так, Роже", її ще дужче поривало на плач і водночас розбирав сміх. Вона знову вдихала знайомий запах його тіла, його тютюну і почувала себе врятованою. І занапащеною.