Поль засміялася, подумавши, яку гримасу скорчив би Роже, якби побачив, як вона, зі своїм обличчям ділової жінки, о десятій ранку наганяє страху на молодого красеня в халаті.
— Атож, іде,— весело відповіла вона.
— А що ж я маю говорити? — сказав Сімон.— Я з вами не знайомий. Коли б я був знайомий з вами, я сказав би, що дуже радий вас знову бачити.
Трохи спантеличена, Поль уважно подивилася на нього.
— Чому?
— Та так.
Хлопець одвернувся. Він її дедалі більше дивував.
— Ваше помешкання справді треба трохи обставити,— сказала вона.— Де ви сідаєте, коли збирається більше трьох душ?
— Не знаю,— промовив він.— Я рідко тут буваю. Цілий день працюю, а повертаюсь такий стомлений, що зразу лягаю спати.
Поль не знала вже, що й думати про цього хлопця. Вродою не хизується, працює цілий день. Вона мало не спитала: "А яка ваша робота?" — але стрималась. Така цікавість була не властива їй. ,
— Я стажуюся в адвоката,— вів далі Сімон.— Ніколи й вгору глянути: лягаю опівночі, прокидаюся на світанку...
— Вже десята,— зауважила Поль.
— Сьогодні вранці гільйотинували головного мого клієнта,— протягло мовив він.
Поль стрепенулась. Його очі були опущені.
— Боже мій! — вигукнула вона.— І він помер?
Обоє розсміялися. Сімон підвівся і взяв на каміні сигарету.
— Ні, насправді я не переробляюся. Зате ви вже о де-" сятій на ногах, готові переобладнати нашу бридку вітальню; я схиляюсь перед вами.
Він схвильовано заходив по кімнаті.
— Заспокойтесь,— порадила Поль.
їй наче світ розвиднився, стало легко й весело. І водночас вона почала побоюватись приходу Сімонової матері.
— Піду вдягнуся^— сказав Сімон,— Я миттю. Почекайте мене.
Поль цілу годину провела з мадам Ван ден Беш, що була з самого ранку явно в поганому гуморі й видавалась трохи похмурою; обмірковувала разом з нею досить складний проект умеблювання квартири і, спускаючися сходами, зовсім забувши про Сімона, радісно думала, як розпорядиться грішми. Надворі все ще лив дощ. Вона піднесла руку, ловлячи таксі, і враз коло неї зупинився пизенький автомобільчик; Сімон відчинив дверцята.
— Може, вас підвезти? Я саме зібрався їхати в свою контору.
Він напевно вже не менш як годину чекав на неї, але його"змовницький вигляд розчулив Поль. Мало не вдвоє зігнувшись, вона ледве влізла в його машину й усміхнулася.
— Мені на проспект Матіньйон.
— Умовилися з матір'ю?
— Цілком. Незабаром ви зможете спочивати на м'яких диванах. Між іншим, ви через мене не дуже запізнитесь?
Уже минула одинадцята. Досі могли відтяти голови всім вашим підзахисним.
— У мене вдосталь часу,— похмуро відповів Сімон.
— Я не глузую з вас,— м'яко мовила вона.— Просто в мене чудовий настрій: мені було дуже скрутно з грішми, а завдяки вашій матері усе владнається.
— Домагайтесь плати наперед,— порадив він,— Вона скнара.
— Так про рідних не говорять,— сказала Поль.
— Мені, здається, не дванадцять років.
— А скільки?
— Двадцять п'ять. А вам?
— Тридцять дев'ять.
Він так нечемно свиснув, що вона мало не розсердилась, але відразу ж засміялася.
— Чого ви смієтеся?
— Ви так захоплено присвиснули...
— Моє захоплення куди більше, ніж вам здається,— промовив він і так ніжно подивився на Поль, що та зніяковіла.
"Двірники" ритмічно й безпорадно шурхали по вітровому склі, і Поль подумала: "Як йому вдається вести машину?" Сідаючи, вона порвала панчоху, але почувала безхмарну радість у цьому незручному автомобільчику, поруч із цим незнайомим хлопцем (який явно захопився нею), під цим дощем, що проривався навіть усередину і залишав плями на її світлому пальті. Поль замугикала: виплативши податки, пославши щомісячну суму матері, розрахувавшись із боргами в крамниці, вона ще матиме... та більше лічити їй не хотілося. Вона подумала про Роже, згадала минулу ніч і спохмурніла.
— Ви б не хотіли коли-псбудь пообідати зі мною? Сімон сказав це скоромовкою, не дивлячись у її бік. На
мить її охопив панічний страх,— вона його зовсім не знає, хоч-не-хоч їй доведеться підтримувати з ним розмову, розпитувати, намагатися ввійти в чуже життя. Вона стала відмагатися.
— Найближчими днями я не можу, надто багато роботи.
— Шкода,— промовив Сімоп.
Він не наполягав. Поль мигцем глянула на нього: тепер він збавив швидкість і вів машину якось зажурено. Вона дістала сигарету, він простяг їй запальничку. Зап'ястя в нього були худі, немов у підлітка, й комічно стриміли з рукавів твідового піджака. "Маючи таку зовнішність, не одягаються під трапера",— подумала вона, і на секунду їй захотілося зайнятись ним. Він втілював собою той тип юнаків, які жінкам її віку навіюють материнські почуття.
— От я й приїхала,— сказала Поль.
Сімон мовчки вийшов з машини, відчинив дверцята. Вигляд у нього був надутий і засмучений.
— Ще раз дякую.,— сказала вона.
— Нема за що.
Поль ступила кілька кроків до дверей крамниці й оглянулася. Нерухомий, він дивився їй услід.
Розділ III
Хвилин з п'ятнадцять Сімон шукав, де приткнути машину, і нарешті поставив її за півкілометра від контори. Він працював у одного з материних приятелів, знаменитого і жахливо неприємного адвоката, що терпів усі його вибрики з причин, над якими хлопець волів не задумуватись. Інколи йому хотілося допекти до печінок своєму шефові, та заважали лінощі. Виходячи на тротуар, Сімон спіткнувся і з покірливо-томливим виглядом зашкутильгав. Жінки оглядались йому вслід, і він спиною відчував, що вони думають: "Такий ще молодий, такий вродливий — і каліка, як шкода!" Хоча зовнішність не додавала йому самовпевненості, він з полегкістю казав собі: "В мене ніколи не стало б сили бути бридким". І на цю думку йому ввижалось аскетичне існування чи то невизнаного художника, чи то пастуха в Ландах.
Так само кульгаючи, він зайшов у контору, і стара Алі-са кинула на нього напівлагідний, напівскептичний погляд. Вона знала всі його вибрики і ставилась до них поблажливо, але з жалем. Якби він був хоч трішечки серйозніший, то зі своєю зовнішністю та уявою міг би стати великим адвокатом. Він привітав її підкреслено врочистим поклоном і сів за свій стіл.
— Чому це ви кульгаєте?
— Ет, пусте. Хто там кого убив цієї ночі? Коли вже я займуся яким-небудь жахливим злочином?