Роже стояв коло вікна і дививсь, як світає. Зупинилися вони в одному із заїздів, на які нерідко можна натрапити в Іль-де-Франс, де краєвид дивовижно відповідає уявленням про село, що їх виношують люди, стомлені від міського життя. Мирні пагорби, родючі ниви, а обабіч доріг — рекламні щити.
Але тут у цей незвичний досвітній час перед очима Рожо поставало справжнє село його далекого дитинства і війнуло на нього холодним важким запахом дощу. Він обернувся і буркнув: "Чудова погодка для вихідних", а сам подумав: "Справді чудово! Люблю туман. Побути б самому". Мейзі поверпулася в теплому ліжку.
— Зачини вікно,— попросила вона.— Холодно.
Вона натягла ковдру на плечі. Хоча її тіло ще було сповнене солодкої млості, до горла підступало бридке передчуття нудотного дня в цій незнайомій місцевості, наодинці з мовчазним неуважним Роже і безкраїми сумними полями.
Вона мало не застогнала.
— Я просила тебе зачинити вікно,— сухо повторила вона.
Ось і урвались ранкові мрії; Роже запалив сигарету, першу сигарету того дня і смакував її майже неприємну, але п'янку гіркоту, навіть спиною з прикрістю відчуваючи неприязнь Мейзі. "Нехай сердиться, хай вискакує з ліжка, сідає на перший-ліпший автобус і повертається до Парижа! А я поблукаю до вечора полями, знайдеться ж тут хоч один приблудний собака, щоб бути моїм супутником",— Роже не зносив самотності.
Проте після свого другого наказу Мейзі завагалася. Можна було або забути про відчинене вікно і заснути, або влаштувати сцену. В її голові, ще затуманеній сном, уже снувалися фрази на зразок: "Я жінка, і мені холодно. А він чоловік і повинен зачинити вікно", але інстинкт, що прокинувся того дня дуже рано, підказував їй, що не треба провокувати Роже.
Вона вибрала середнє.
— Зачини вікно, коханий, і замов сніданок. Розчарований таким поворотом, Роже обернувся і навмання кинув:
— Коханий"? А що це таке: "коханий"? Мейзі розсміялася. А він вів своєї:
*— Нема чого сміятися. Ти хоч маєш уявлення, що означає "коханий"? Ти кохаєш мене? Таж тобі це поняття відоме тільки з чужих розмов.
"Очевидно, я вже ситий по саму зав'язку,— подумав він, дивуючись власним словам.— Коли я починаю прискіпуватись до лексикону своєї дами, то незабаром усьому кінець".
— Що на тебе найшло? — запитала Мейзі. Вона підвелася на ліжку з переляканим обличчям, яке здалося йому просто смішним, і оголеними грудьми, які вже не викликали в нього жадання. Непристойна. Вона непристойна!
— Почуття важать дуже багато,— промовив він.— Я для тебе — пригода. Зручна пригода. І не називай мене "коханим", особливо вранці; вночі — хай уже так!
— Роже,— запротестувала не на жарт стривожена Мейзі.— Я ж люблю тебе.
— О ні! Не кажи хтозна-чого! — вигукнув він із змішаним почуттям ніяковості — він був загалом досить порядний — і полегшення, бо ця фраза все зводила до класичного, дуже звичного для нього становища чоловіка, стомленого бурхливою жагою партнерки.
Він швидко надів грубий светр і вийшов, жалкуючи, що залишив у номері свого твідового піджака. Але, щоб забрати його, Роже довелося б обійти ліжко, і тоді він не зміг би вийти так швидко, як йому хотілося. Надворі він вдихнув морозне повітря, і в нього трохи запаморочилася голова. Йому треба було повертатися до Парижа, де на нього вже не чекає Поль. Машину заноситиме на слизьких дорогах, він вип'є ранкової кави при в'їзді в Отей у ніби вимерлому недільному Парижі. Роже повернувся, оплатив рахунок і поїхав геть, наче злодій. Мейзі захопить піджак, а він пошле по нього свою секретарку з букетом квітів.
"Я й досі не набрався розуму",— невесело подумав він.
Якийсь час він їхав, насупивши брови, потім простяг руку до приймача і згадав. "Коханий,— подумав він.— Це з Поль ми одне одного кохали!" Йому нічого вже не хотілося. Він утратив Поль.
Розділ XIV
Минув тиждень; якось Поль відчинила двері своєї квартири, і їй перехопило дух од сигаретного диму. Вона відчинила у вітальні вікно, покликала: "Сімоне!",— але не подула відповіді. На мить вона злякалась і сама здивувалася цьому. Вона перетнула вітальню, зайшла до спальні. Сімон спав на ліжку, комір його сорочки був розстебнутий. Поль покликала його знову, але віп не ворухнувся. Вона повернулася до вітальні, відчинила стінну шафу, взяла пляшку віскі й поставила її на місце, гидливо поморщившись. Очима вона пошукала склянку і, не побачивши її, пішла на кухню. Склянка, ще мокра, стояла в кухонній раковині. Якусь хвилину Поль постояла нерухомо, потім повільно скинула пальто і, зайшовши до ванної, підфарбувалася й старанно причесалась. Та зразу ж поклала щітку для волосся, розсердившись па себе за це кокетство як за вияв слабкості. їй, бачте, хочеться подобатися Сімо-нові!
Повернувшись до спальні, Поль поторсала його і ввімкнула бра в головах ліжка. Сімон потягся, пробурмотів її ім'я і повернувся обличчям до стіни.
— Сімоне,— сухо промовила вопа.
Коли він перевертався, Поль помітила свою хустинку, яку Сімон, очевидно, притулив до обличчя, лігши в постіль. Поль не раз сміялася з його фетишизму, але тепер їй було не до сміху. її охопила холодна лють. Поль з силою повернула його до світла. Він розплющив очі, всміхнувся, але усмішка зразу ж зійшла з його уст.
— Що сталося?
Я маю з тобою поговорити.
— Я так і знав,— промовив він і сів па ліжку.
Поль встала, ледве стримавши бажання простягти руку й відкинути пасмо волосся, що спадало йому на очі. Вона сперлася руками на підвіконня.
— Сімоне, далі так не можна. Кажу тобі востаннє. Ти повинеп зрештою працювати. Ти вже скотився до того, що потай п'єш.
— Я тільки що помив скляпку — ти ненавидиш безладдя.
— Я ненавиджу безладдя, брехню і безхарактерність,— гнівно вигукнула вона.— Я починаю вже тебе ненавидіти.
Сімон устав, Поль відчула, що він стоїть позад неї з розгубленим обличчям, і свідомо не оглядалася.
— Я відчував, що ти мене вже давно ледве терпиш. Від прихильності до байдужості один крок, чи не так?
— Ідеться не цро почуття, Сімоне. Ідеться про те, и^о ти п'єш, нічого не робиш, тупієш. Я казала тобі: іди працювати. Я тобі сто разів це казала. А зараз кажу востаннп.
— І що ж буде потім?