Він не став нічого пояснювати, але в ту хвилину йому здалося, що ще нічого не втрачено, немислимо, щоб усе було втрачено, щоб хвиля, яка збурила всю його душу, прокотилась даремно! Вони запросили співачку до свого столика; вона була з площі Пігаль, а співала для них, немов приїхала з Нового Орлеана, навіваючи захмелілому Сімонові пастельно-блакитні картини життя, де перепліталися тонкі лінії профілів і простягнених для обіймів рук. Слухаючи її, він просидів на самоті до пізньої ночі і повернувся додому аж на світанку зовсім тверезий.
Наступного дня о шостій Сімон чекав Поль перед крам-' ницею. Ішов дощ. Сімон позасовував руки в кишені й сам на себе гнівався, відчуваючи їхнє тремтіння. Він здавався сам собі неймовірно спустошеним, немов омертвілим.
"Боже мій,— думав він,— а що, коли поряд з нею я здатний тільки страждати?" І його обличчя пересмикнулося від огиди.
О пів на сьому Поль вийшла з крамниці. В темному костюмі, з голубувато-сірою, як її очі, хусточкою на шиї, дуже стомлена на вигляд. Він ступив їй назустріч, вона всміхнулася, і його заполонило почуття такої невимовної повноти життя й спокою, аж у нього заплющились очі. ВІЕ кохав її. І хоч би що з ним сталося, коли це йтиме від неї, він нічого не втратить. Поль побачила його невидюще обличчя, простягнені руки й зупинилася. Його їй справді бракувало останній десяток днів. Його постійна присутність, невдаване захоплення нею, його наполегливість уже перейшли для неї у приємну звичку, і нащо їй від цього тікати, подумала вона. Але звернене до неї обличчя нині навіювало почуття, що не мали нічого спільного ні зі звичкою, ні з душевним спокоєм тридцятидев'ятирічної жінки. Це було щось зовсім інше. Сірий тротуар, 'перехожі, автомобілі навколо раптом здалися їй лише стилізованою застиглою декорацією поза всяким часом. На відстані двох метрів вони дивились одне на одного, і, поки її не приспала знову гомінка й похмура вулична дійсність, поки вона була насторожі, напоготові, на краю власної свідомості, Сімон ступив до неї крок і обняв її. Легко пригортаючи її до грудей, Сімон стояв затамувавши подих, і його огорнув безмежний спокій. Він притулився щокою до волосся Поль і пильно дивився на вивіску книгарні "Скарби епохи", невиразно думаючи, чого більше у тій книгарні: скарбів чи мотлоху? І водночас дивувався, що саме в таку хвилину здатен думати про подібне безглуздя. Йому раптом здалося, ніби він знайшов відповідь на дуже складне запитання.
— Сімоне,— обізвалась Поль,— відколи ви тут стоїте? Ви, мабуть, змокли до нитки.
оВона вдихала запах його твідового піджака, його шиї, і їй не хотілося ворушитись. Він повернувся, і вона відчула несподівану полегкість, ніби позбулася біди.
— Знаєте, я просто не міг жити без вас,— промовив Сімон.— Я перебував наче у порожнечі. Я навіть не нудьгував, я перестав бути самим собою. А ви?
— Я? — перепитала Поль.— О-о! Знаєте, у цю пору в Парижі не дуже весело.— Вона намагалася надати розмові звичайного тону.— Я подивилась нову колекцію, поводилась, як і належить діловій жінці, зустрічалася з двома американками. Тепер ось збираюся поїхати до Нью-Йорка...
І водночас вона думала, що не можна вести розмову в такому тоні, коли вони стоять, обнявшись, під дощем, як двоє безтямно закоханих, і не могла зворухнутися. Губи Сімона ніжно торкалися її скроні, волосся, щік, ніби розставляючи паузи між її фразами. Вона замовкла і ще дужче притиснулась чолом до його плеча.
— Вам хочеться поїхати до Нью-Йорка? — почула вона над собою голос Сімона.
Коли він говорив, вона відчувала скронею, як рухається його щелепа. їй хотілось засміятися вголос, як школярці.
— США — це таки цікаво. Як вам здається? Я там ніколи не була.
— Я теж не був,— сказав Сімон.— Матір це просто жахає, але сама вона завжди не терпіла подорожей.
Він міг би розмовляти з нею цілі години про матір, про любов до подорожей, про Америку та Росію. Йому хотілося повторювати їй сотні загальновідомих істин, вести спокійні невимушені розмови на сотні тем. Він уже й не думав ні дивувати, ні спокушати її. Йому було добре, він почував себе впевненим у собі і водночас якимсь незахищеним. Треба було б відвести Поль додому, щоб мати змогу цілувати її по-справжньому, але він не наважувався випустити її зі своїх обіймів.
— Мені треба добре подумати,— сказала Поль.
Вона й сама вже не знала, чи має на увазі Сімона, чи подорож до Америки. Вона боялася підвести голову, побачити впритул його юне обличчя, боялась, що знов заговорить у ній та, друга Поль, розважлива і рішуча. Боялася, що знову дорікатиме собі.
— Сімоне,— стиха сказала вона.
Він нахилився, лагідно поцілував її в губи. Обоє не
приплющували очей, і кожен бачив замість обличчя іншого лише величезну мерехтливу пляму, всю у відблисках і тінях, та неймовірно великі зіниці, вологі й ніби налякані.
Через два дні вони разом вечеряли. Поль досить було сказати лише кілька фраз, щоб Сімон зрозумів, чим для неї були минулі десять днів,— байдужість Роже, його глузування з Сімона, самотність. Поль, певна річ, сподівалася використати ту перерву, щоб повернути Роже, принаймні частіше з ним бачитись, відновити колишню згоду. Але вона ніби наштовхнулася на вередливу вперту дитину. Всі її зусилля, такі зворушливі саме своєю безневинністю — вечеря, приготовлена на смак Роже, а до вечері його улюблена сукня, розмова на цікаві для нього теми, всі ті засоби, що їх радять жіночі журнали, всі оті сміховинні, коли не низькопробні рецепти, яким, однак, розумна жінка вміє надати хвилюючої чарівності,— були марні. Вдаючись до таких хитрощів, вона не відчувала приниження, не соромилась навіть того, що намагається замінити вмілим освітленням чи ніжною бужениною ті слова, що пекли їй губи: "Роже, через тебе я нещаслива; Роже, так далі бути не може". Якщо вдуматись, то її спонукали до цього не споконвічні жіночі інстинкти і навіть не гірка покора. Ні, це скоріш було ніби садизмом щодо "них обох", щодо того, що вони являли собою разом. Ніби одне з них, він чи вона, мусило спалахнути і рішуче сказати: "Годі!" І Поль тривожно чекала такого вибуху і зі свого боку, і з боку Роже. Але намарне. Мабуть, щось у них уже вмерло.