— До нас надійшов донос від Костомарова, що ви організатор протидержавного слов’янського товариства, — сказав Дубельт. — Ми арештовуємо вас.
Кокошкін почав робити обшук…
Аліна Крагельська
На початку квітня широко розлився Дніпро — зелено–жовті води затопили лівобережні луги аж до небокраю, — переправа на поромі з екіпажем і четвірнею коней була важка й небезпечна; Анеля Устимівна, яку сам Бог покарав невідомо за які гріхи ненависним каторжником, зчиняла істерику і тут же, при Аліні й Тетяні Петрівні — матері Костомарова, — проклинала той день і ту хвилину, коли дала згоду на шлюб своєї дочки з пройдисвітом, котрий хтозна–якими дорогами доплівся до Києва, вліз у довір’я вчених і її шляхетної сім’ї, несучи в собі первородний гріх людей підлого стану — злочинність.
Пором нарешті причалив до берега, Анеля Устимівна заспокоїлася і, мабуть, до самого Петербурга, більше тисячі верств весняними розтанями, не відкрила б уст, якби в Броварах, біля станції, їхній екіпаж не наздогнав перекладну хуру, в яку візник запрягав коней, — неподалік стояли жандарм, поліцейський і цивільний у кожусі та баранячій шапці.
— Ще один каторжник, будьте ви прокляті! — засичала Анеля Устимівна, і тоді Тетяна Петрівна, яка досі ніби й не чула образливого бурчання свахи, повернула до неї своє суворе обличчя, постукала до візника, щоб зупинився, і проказала:
— Та цитьте, ви! Це ж Тарас Григорович…
Екіпаж зупинився. Костомарова вийшла, за нею вискочила Аліна.
— Так це ж усіх вас, Боже мій! — зойкнувши, підбігла до Тараса Григоровича, припала до його грудей. — А за віщо, ну скажіть — за віщо?!
Тарас поцілував Аліну в щоку, підійшов до Костомарової, схилився до її руки.
— Бідна матуся, — похитав головою, — бідна Миколина молодесенька наречена… Ой, лихо, лихо. Не пощастило мені бояринувати в Миколи, десь–то молодий уже там…
Підійшли жандарми, узяли Тараса під лікті, повели до хури, підштовхнули його, щоб вилазив.
— Не винен ваш Микола, матінко! — гукнув Тарас. — Хіба в тому, що зі мною побратався. Прости ж мене і не кляни!
Свиснув візник, трійця кур’єрських коней рвонула з місця вчвал, Тарас Григорович підняв шапку над головою і помахував нею, поки хура не сховалася за придорожні тополі.
Тоді вийшов із приміщення станції доглядач і спитав Тетяну Петрівну, чи вони, бува, не їдуть слідом за арештованим, у якого золоті окуляри. Костомарова потвердила, він подав адресованого Аліні листа. Аліна прочитала вголос і після слів "я не злочинець, кохана, і любов моя до тебе завжди житиме в моєму серці" — ридма заплакала; тоді Анеля Устимівна вихопила листа з рук дочки і розірвала його на шматки.
— Нема у вас серця, — сказала тихо Тетяна Петрівна.
У Петербурзі жінки зняли кімнату неподалік будинку
Третього відділу і довгенько добивалися прийому. Врешті Дубельт прийняв їх у себе в кабінеті. Анеля Устимівна сіла у фотель, біля неї напружилась у тривозі тендітна Аліна; Леонтій Васильович двічі попросив Костомарову сісти, та вона ніби й не чула, стояла біля дверей, мов статуя, стемніла на лиці й сувора — кріпацький атавізм давався взнаки: прохачам у барина слід стояти біля порога.
Дубельт повернувся обличчям до вікна, що виходило на Фонтанку: вид на річку, що, звузившись під Ланцюговим мостом, вихоплювалась за ним на простір, на червоний Михайлівський палац за Фонтанкою, був для Леонтія Васильовича звичним, та в цю хвилину пойняла його мозок думка про нефортунного царя Павла І, який утік із Зимового палацу, гнаний страхом, і заховався у Михайлівському, а від насильницької смерті не врятувався, бо така судилася йому доля… Всесильний цар не уникнув розплати, а що тоді казати про нижчих рангом — по зав’язку заборгованих злом і шахрайством повелителів. Усе на цьому світі нестійке, все на волоску, все на лезі бритви, справжньою є хіба ця мить, коли він ще має силу вирішувати за своїм уподобанням долю трьох жінок, які ждуть рішенця, — наступна хвилина заслонена завісою непевності…
Анеля Устимівна ждала, ховаючи потаємне торжество: вона знала, що її поневіряння закінчуються, — це кінець. Шеф збирається з думками, зараз він підійде до них і попросить її й Аліну, щоб вони назавжди забули про Костомарова.
Тільки Аліна сподівалася… Не може бути, щоб так зарання перекреслилось її життя, їй лише шістнадцять літ! То нічого, що в Дубельта жандармський мундир, він — теж людина, є у нього дружина, діти, ось зараз він повернеться од вікна, приглянеться до неї, такої юної й чарівної, і жандармське серце здригнеться… Хоч пообіцяє — щоб тільки нині не обірвалася нитка надії…
Леонтій Васильович повернувся різко, по–військовому, стрімливо підійшов до Аліни — він був мужній з виду і вродливий на свої роки, бестія, — узяв її пальцями за підборіддя, похитав скрушно головою:
— Видно, дуже любите нареченого, що такі печальні, а краще покохали б когось іншого, хоча б мене, старого… — Він усміхнувся. — Повірте мені: Костомаров ніколи вас не любив… Гніваєтесь?.. Добре, добре, не буду. Можливо, любов у письменників полягає у тому, щоб завдати більше болю коханій… Напевне, вони й не вміють інакше. Бо навіщо професорові Костомарову здався той клопіт… Певно, це професійна недуга? Його сіятельство граф Орлов твердить, наприклад, що кожен письменник — вроджений змовник. А я додаю: кожен письменник — ведмідь, якого слід тримати на ланцюгу. Отож ми вашого нареченого й потримаємо… Не раджу вам чекати його. Якщо пощастить йому уникнути шибениці, на яку заслужив, то з тюрми не скоро вибереться. Усе… — Дубельт повернувся до Тетяни Петрівни: — Вам, пані Костомарова, дозволено буде завтра побачитися з сином. І нікому більше.
Аліна тихо посунулася на підлогу. Дубельт стояв незворушно — такі сцени йому доводиться бачити не вперше. І все–таки був здивований: що такого здібного вченого народила простачка; що існує на світі справжнє кохання; що у шляхетної жінки, яка ось виводить свою дочку з кабінету і вдячно кланяється, більше жорстокості, ніж у жандарма.
— Пізно вже, — підвів стомлені очі Костомаров, та Гулак не зреагував, він мусив дослухати сповідь Аліни.
Цілий рік я чекала від Миколи Івановича листів — не було, потім виявилося — це моя матінка перехоплювала їх. Відокремила мене від усього, що могло зв’язувати з Миколою, і повсякчас втовкмачувала, що арешт Костомарова напередодні шлюбу — вияв особливої ласки Божої до нашої сім’ї: яке ж бо щастя, що незаконнонароджений мужик, котрий посмів свататися до благородної панни, приховавши свої злочинні наміри, дістав по заслузі.