— Хіба вже кінець?— замислилася і раптом кинулась. Казала, як уві сні:— Тоді в радгосп у чорнороби підемо. Будемо гнути спину, а нас за це годуватимуть кукурудзою, а може, і нагаями. Чув же ти? Ув економії радгосп тепер? Добився — та не того, чого хотілося.
Змовкла. А ти кинувся.
— Як не того, чого хотілося?
— А так. Хіба хотів ти бути кріпаком? Хіба бився за те, щоб на жидів робити? Земля ж тепер не наша, то дурили! А тепер — у комунію запишись, роби, як воляка, то й живи. На ячниках та на сирівці. А хтось і маслечко, і яєчка споживати буде. Та тільки посміхуватиметься: "От дурні!"
Ти скрегнув зубами і стис кулака:
— А це що?
Вона мовчала, замислена. А потім тихо спитала:
— Так ти не за комунію?
— Ні.
— Любий мій!
Притягла руками до себе й гарячими губами впилася в твоє обличчя. Потім виплигнула у вікно і, взявши за руку, повела за собою до клуні.
Рипнули двері.
— Хто?
По кутках почулося шарудіння.
— Свої. Привела ось вам.
Руки не пускала. Стиснула дуже й прошепотіла:
— Як любиш мене, роби, як вони. Геть чужаків! Не хочу я бути попихачкою у жидів та кацапів!
З темряви виринуло кілька фігур з обрізами. Ось знайома (полегшало).
— Петленко?
Він відійшов і обличчям прихилився до твого.
— Так наш тепер?
Ти мовчки хитнув головою. І зразу, знесилений, одійшов у куток і впав на кучу соломи. Поруч тебе — сонні, гарячі тіла. Несло від них перегорілим самогоном. З темряви од дверей чулися соковиті поцілунки.
Хотів ти підвести голову й глянути, і не було сили ворухнутися. Така втома! Повіки важко аж хряпнули. І не стало нічого.
Не чув ти в кутку на соломі шарудіння двох тіл, важкого дихання їх, придушених скриків чи з болю, чи з радощів... А потім вона горнулася до нього й тихо казала:
— Це ж у нас буде дитина. Швидше роби своє, щоб не довелося підкидати його "совєтам", а самій у попихачки йти!..
Петленків голос глухо гудів:
— Ні-ні. Це ще нас прибавилося. Тепер швидко. А тільки й ти не забувай свого. Підморгуй йому, бреши... Як треба, хай і лапне який раз...
І довго ще чулося шарудіння й тихий гомін в сутінях у кутку.
Ф # #
На світанні з ватагою бандитів нісся шляхом в колишню економію, тепер радгосп. Глухо гупали сотні копит, збиваючи куряву, що жалібним серпанком стелилася над зеленим хлібом. З долини од річки, як гурт сірих волів, сунувся туман. Тихо.
В розчинені ворота в'їхали в знайомий двір. Руїни. Самотньо сірів у саду флігель. Посеред двору — купи дерева, свіжих дощок. Тута ж понівечений інвентар.
— Іч, рай на руїнах будують!— прошипів хтось і матюк-нувся.
— Зліза-ай!— стиха почулася команда.
Обхватили флігель. Брязнули шибки. Вибухнув постріл, ще... З кімнат почулися крики й біганина. А потім у темряві заблискали сухі вогники пострілів, і над головами засвистіли кулі... Вибили двері — прорвалися. В темряві кімнат заплутано пручнувся шум. І чулося в ньому — брязкіт заліза, глухе гупання тіл і хрипіння.
Ти вартував з причілку надворі. Пильно дивився навколо. А перед очима хтось сотнею пензлів малював картини.
Палав маєток. Товпа ревла в шумі і грі полум'я... Гнав панські гуси. З-за огорожі пухкий панич стояв отут, на оцім самім місці,— висолопив язика й дражнився...
Раптом щось біле гупнуло з вікна й поваляло твої полотна. За мить схопилося й кинулося геть. Ти наздогнав. На ходу в спину ударив — проштрикнув багнетом і, коли він упав, зціпивши зуби, ударив прикладом і розтрощив череп.
Жах кинув і придушив тебе. Зігнутий стояв, не міг очей одвести, не міг віями ворухнути. Здавалося тобі, що так і скам'янієш, жах притиснув іще дужче. А ти напружився й почав тремтіти. Раптом випручавсь, змахнув і почав несамовито гепати гвинтівкою, як дрюком, труп. Гупало, чавкало. А ти все бив.
* * *
Того ж дня в селі забігли в сільраду. Порубали охорону. Із-за столів повитягали членів ради й тут же на очах поставили під стінку і розстріляли. Дістали список членів комітету незаможних — гайнули по селу.
Пробігаючи вулицею, ти вгледів свою хату. У вікно крізь шибку визирнуло старе обличчя материне, і чомусь серце тобі немов хто стиснув. Пронісся, не забіг.
Коли ж у списку більшість прізвищ була закреслена то вдарами шабель, то шомполами — і зовсім кинули село. Шляхом поміж золотих під сонцем хлібів лиш закуріло. Як вихор пронісся.
Уночі в темряві лісній притаїлися між кущами. Обіч — на залізничному насипі вартував ти. Дивився на рейки розірвані. Думав: а скільки безневинних загине людей! Діти, матері. Нило в грудях. І все ж — ти стояв. Тупо дивився перед собою, де в темряві губилися лінії рейок, і раптом немов хто снігом сипонув тобі поза шкірою.
Принишк — прислухався. Так — спереду чувся далекий шум. Він ріс — наближався. Зиркнув червоними очима й гостро до болю встромився в тебе.
Від лісу почулася— команда:
— Готу-уйсь!
Близько вже. Ти розумів, що треба бігти геть, і не міг. Здавалося, небачений хтось гарячково кричав щось і, схопивши руками за голову, поволі прихилявся налитими кров'ю очима до твоїх. Раптом, немов віями, мигнув і гепнув під насип.
Згас ти, заллятий хвилями з брязкоту й хряску вагонів, з криків-стогнання. Згас — і темний та холодний без тями гасав з шаблею скривавленою, толочачи крики й плач...
* * *
А навколо пахло бруньками.
Степом, принишклим од радості, цокотіли маршрути з вугіллям з Донбасу. Загуркали-зашуміли заводи-фабрики. Пасма диму, як величезні руки, в степи простягали для привіту.
І жадно селяни, що сіяли по ріллях, вдихали пах їхній укупі з весняним повітрям:
— Оживаємо. Слава богу!
І повніші жмені набирали золотого зерна, а рука робила ширший розмах.
Озолотився степ. Бриніли коси від сонця до сонця. І згодом— здавалося, якась чарівна швачка змережила степ стайками кіп химерними узорами.
Потім шляхом зарипіли-вози, загуркотіли фургони з прод-податком на "зсиппункт" до станції...
"Батько" Петленко роздратовано скріб собі потилицю й зле матюкався:
— Іч, хліба пруть, гади!..
А з-за кордону все не чути було допомоги. Бувало, вливалася сотня-друга шабель — і тільки. Ночами іноді хтось приїздив до "батька". Щось довго пошепки гомоніли. А то й сам зникав кудись. А повертався схвильований і роблено веселий.