Ну, хлопці, недовго вже. Ось із Заходу напруть. І Польща, і Франція, і Румунія... Маж, комуністе, п'яти!
Весело сміявся він, та в сміху тому ти чув неспокій і сплигував очима з його обличчя на землю. Думав: "Бреше!" Далі нечув, що говорив той. Лише хмурився од болю, бо кожне слово його довбнею гупало тебе по тім'ї.
Чому сталося так!.. (Як довбнею по тім'ї.) Чому, коли погляди ваші схрещувались, неначе чулося: "Брязь!"— і потім падали і його, і твій, як вибиті з рук шаблі?..
Може, тому, що вже занадто часто він їздив уночі в хутір, обсаджений тополями й вишнями. А вранці повертався на похмілля з саквами біля сідла, повними книшів, сала, самогону... А в кишені хустка з незграбними літерами: "Кого люблю, тому дарю".
Може, що вночі і вдень тебе душили кошмари чорних днів-ночей: то з-під потрощених вагонів повзли розчавлені тіла, хваталися руками за тебе, то шелестіння колосків обгортало тебе й наче остюками боляче дряпало по серцю...
"Ех, живуть люди!— заздро думав ти тоді.— Зжав, одвезе продподаток — і житиме собі. А я? Хіба кинути? Амністія ж?" І в ту ж мить пригадував, як казав Петленко: "Десь сотня перейшла до комуністів, а їх усіх і розстріляно!.."
Почував себе таким стомленим. Так хотілося хати теплої, господарства, спокійного життя.
А в темряві голос Петленків хрипло гудів:
— Одрізати революцію од хліба — це наше завдання. А тут і з Заходу напруть. В три щоти виметемо Україну.
В ту ж ніч зробили наскок на "зсиппункт". Перебили сторожу, облили бензином пакгаузи й запалили. А коли полум'я плигнуло й поповзло по всіх будівлях, жадно червоними язиками лижучи її, вихором зникли в темряві.
їхали — Петленко спереду, ти з іншими за ним. Гостро очима впився в його потилицю і з болем солодким думав:
"От полоснути б шаблюкою! То-то — гори хліба на попіл звести!"
Пригадувалося — юрба голодних шляхом "на врожаї". Голодні й сині з холоду діти в халабудах, обшарпані жінки, чоловіки... і знову:
"От. полоснути б!"
Чорна постать "отаманова" пляміла спереду. А ти похмурий тюпачив за ним. І в серці закипала злість.
В хуторах ночували. Постріли на^ світанні сполохали всіх. Кинулися до коней — оточили зо всіх боків, не прорватися. Тоді забилися по хатах і в вікна почали одстрілю-ратись.
Ти бачив у вікно, як у сутінях насувалися червоні. Бачив червоні блиски їхніх пострілів. І, остовпілий, стояв з зарядженою гвинтівкою в руках.
"Уб'ють!— майнуло в голові.— І чорт його бери — хіба це життя?"
Тупо дивився на разки фігур знадвору. А бачив — степ, свій ланок закріпленої на дев'ять літ землі... хатину свою убогу... Шум колосків з пахом гарячої землі ударив тобі в груди, залив серце гарячою хвилею.
"І уб'ють!"
Ти стріпнувся. Очима важко кинув у бік, де біля другого вікна за кулеметом сидів "батько", і затоптався поглядом на його простоволосій голові.
"Ех, ударити б! Тільки луснуло б!"
Той заклав нову стрічку і знову застрочив. Але в цю ж мить ти незграбно підскочив до нього і з усієї сили вдарив прикладом по голові. Хряснув череп.
Знадвору: "Ура!.."
У хату заскочило кілька червоноармійців. Ти стояв біля вікна із схрещеними на грудях руками, під ногами валялася гвинтівка. Немов скам'янів. Навіть, коли один багнет уперся тобі в груди, ти не схопився, жахний, за нього обома руками, а лише зблід.
— Де отаман ваш?
Ти мовчки хитнув головою.
— Ф'ю-ф'ю,— свиснув один і нижче нахилився над проваленим черепом.
— Готов. Хто це?
— Я.
Очі суворі пильно глянули в твої. Сковзнули по всій фігурі аж до драних чобіт. А потім стрибнули й знов припали до очей твоїх. Багнет колихнувся і одхилився од грудей.
— Ти? Ну йди, там видко буде!
* * #
Ревтриб судив тебе й інших. Кого було присуджено до найвищої кари — розстрілу. Кого на п'ять-десять літ примусової праці. А тебе і ще кількох — за щире каяття, за подані відомості, що дали полегкість до ліквідації бандитизму (виявив склади зброї, сіть таємних організацій)—присуджено від сторожі звільнити.
Ти не вірив ушам своїм. І все ж схопився з ослона і, штовхаючись, протискався до виходу. На дверях — юрба. Якийсь гнилоротий дідок смоктав цигарку. Ти штовхнув його, далі — попрохав "бичка" й жадно затягнувся цигаркою...
Увечері підходив до села. Он і хату в сутінях видко — підсліпувато блимає. Навпростець через городи подався. І, лише входячи в двір, згадав про хутірець, про синьооку дівчину і хапно потер лоба, немов намагався й саму згадку про те роздушити...