— А тобі ж нічого не буде? Ти здвигнув плечима.
— А хіба що? — кинув сухо (в горлі пересохло одразу).
— Сердиті дуже. Комітетників били, поарештовували. Бабу Явтушку били (де син?). Діда Панаса, що сказав "товариші".
— Ну, я ж що — безпартійний. Хто прийшов до нас — той і наш!
— Гляди.
У хаті в сутінях ходив із кутка в куток, палив цигарку за цигаркою. Потім звелів матері з хижі принести новий картуз із "дутими" крисами й надів.
— Куди це ти? — не втерпіла мати.
— Вже ж не куди. Це вона вже виглядає досі.
Під вікнами загупали чобітьми. Грюкнули двері. У хату ввалилося кілька душ. Чутно, об долівку грюкнули приклади.
— Хто хазяїн?
— Я.
Голос твій затремтів і урвався. А до обличчя прихилилися суворі очі, налиті кров'ю. І зуби блиснули в темряві.
— Ну, не знаєш, чого нам треба? Лягай!
Той, що в погонах, зареготавсь і почав вигвинчувати шомпола:
— Ми ось підіб'ємо підсумки твоїй революції!
— Та я ж... їй-бо!..
Удар в лице звалив тебе на долівку. Чув, як зривали сорочку, а потім щось гостро впилося в спину й опекло всього.
— Оце тобі земля та воля!.. Це — пограбована економія... Це — панські дубки!..
І знову із свистом шомпол впивався в тіло твоє, лишаючи по собі криваві смуги. Ти кричав спершу," вужем звиваючись під гострими ударами. Далі — дико кричав, бився головою об долівку, обличчям об брудні чоботи катів твоїх. Далі — заюшений кров'ю, нерухомо лежав.
Тихо в хаті. Біля припічка — чутно — тужила мати, глухо, як з-під землі, упавши лицем в якесь ганчір'я. •
У скрині шкрябались три пари рук.
— Саме дрантя! — кинув один сердито й відійшов до баби.
— Тобі заціпе? А то так пику розквасю!
— Та, дітоньки ж ви мої!..
— Мовчи, карга стара! А ти вставай, розвалився! Тупо вдарив прикладом твоє непритомне тіло.
— Вставай!
Побитого волокли тебе з хати.
— А ти, стара, воли ув економію зразу ж оджени, і дубки, хоч на плечах.
— Пішли. Сполохано гавкали собаки на селі. По вулиці де-не-де, як тінь, просковзне хто. По дворах — тиша, хіба де рипнуть двері і в ніч шарпнеться дикий нелюдський крик.
Ішов ти. Навколо — сторожа. Нило тіло побите й скривавлене, а ноги, як пудові, ледве волочив по дорозі.
Вийшли за село. Ось — економія. За цегловим муром — чутно, в зловісній тиші гасав чийсь розпатланий крик:
— А-а-а!..
Волосся на тобі ворухнулося, і в грудях похолонуло.— "Це ж і мені!" У ворота вивели юрбу обірваних і побитих селян. (Хто в сірячині, хто в шинелі чи в самій сорочці й без шапки.)
— У расход? — спитав один із сторожі.
— А куди ж!
Сувора й німа, пройшла юрба й зникла за цегловим муром. Тихо. Раптом гаркнув залп. Ще кілька пострілів... Жах охопив тебе. Прищуливсь і — біля воріт уже був, як раптом кинувся й побіг уздовж паркана вниз у береги. Крикнув хтось іззаду, вибухнув постріл, цьвохнула куля, друга в кущах... Ти все біг. Хруснув тин під тобою... грядки... У лозі над самою водою упав на вогку землю і принишк. Тихо. Лише з села чулося гавкання собак, тупіт роз'їзду по вулиці.
Унизу плюскотіла річка. Тихо шелестів очерет, і робилося страшно (може, хто підкрадається). На тім боці чорнів мовчазний і похмурий ліс.
Ти підвівся і, лячно озираючись, покрався попід кручею, шукаючи човна.
Л ^: *
— Хто йде?
Ти шарпнувся в кущі й принишк. Чулося з темряви — клацнув затвор, і голос дужче й грізніш:
— Буду стріляти!
Ти впізнав. Вийшов назустріч.
— Та це я. Свої.
Фігура в сірячині з гвинтівкою "на руку" ближче підійшла до тебе і впилася очима.
— А — ти? Утік? Ну, топай же в яр. Наші там.
. Лісом мовчазним, плутаючись поміж дерев у гущавині, довго йшов. Нарешті спереду з темряви заманячили блідо-рожевими плямами дерева. Знизу глухо чувся гомін.
Підійшов ближче. В яру круг огнища розташувалися утікачі з села. Хто в драній шинелі, хто в сірячині, хто простоволосий і в одній сорочці, як вирвався. Курили, жадно затягуючись і зловісно поблискуючи вогниками цигарок. Говорили голосно всі одразу, роздратовані й грізні., Побачивши тебе, змовкли і хтось нетерпляче кинув:
— З села? Ну, що?
— Погано.
І почав оповідати, як били тебе. Як глухо стогнало село під шомполами. Про юрбу заарештованих і залп за конюшнями.
Колюча постать схопилася з юрби й на огневому .фоні грізно замахала руками.
— Отак нам, дурним, і треба!, Казано нам було: бери гвинтівку і марш свій степ обороняти. Не слухали? Хай! Це нас, дурних, і вчить. А тільки не розхлябуйтесь, хлопці! Перемога буде за нами. Пождіть. Хвилями покотиться знову з півночі Червона Армія. А тут ми скаламутимо тили білих. Пождіть! Всі байраки, яри закишать повстанцями20... Е, буде робота! Не розхлябуйтеся ж, хлопці!
Змовк. А натомість цілий хор грізних голосів сколихнув
ніч.
— Зразу ходімо!
— Чого ми сидимо? З наших батьків шкуру деруть! Товпа нащетинилась багнетами й грізно завила. Раптом
хтось холодно кинув:
— Та їх же сила яка, а нас!..
На зігнутих ногах млявий сумнів пробіг по юрбі. Кому кашкет на очі насупив, в кого вихватив і кинув гвинтівку додолу. Тиша. Тріскотіло гілля в огнищі. Схвильовані люди мовчки пихкали цигарками. А над головами чорні патлаті лапи намагалися змести, позривати зорі...
* * *
Минали дні.
Ліс мовчав. У гущавині, по ярах принишкли повстанці. Зневірені й смутні. (Ех, доки ж це буде? Прищулились по кущах, а там... Коли ж сміливі й непереможні кинемося на село... у степ?..)
Так поскучали за ним. Щоднини у вогких сутінях ліщини і ярів, коли важкі повіки, як завіси, падали, обірваним і стомленим людям снилося — степ... стайки кіп по ньому. Возять. Куди? Ув економію? (Гарячково кидались люди уві сні.) Ні, тобі прямо в рот. І регітно вітер кидав в обличчя вкупі з колосками сум неоглядного степу-стерні, розпач сірих сіл.
Надвечір прокидалися в'ялі й роздратовані. А коли падала кіч і все сліпила, тінями блукали по лісу, по березі річки, по вгородах, жадно шукаючи зустрічей... де — свист тихий, умовний, де — у віконце — тук! тук! — і крадуться, лячно озираючись, навшпиньки білі постаті. Зорі. Десь гавкають собаки.
Потім, бувало, ходили "на роботу". "Квиталися" з ким або ж за контрибуцію з селян, або ж за пошматовану спину чиюсь. А як починало світати, тікали знову в ліс.