Я слухав, а очима дивився з четвертого поверху на місто шумне й блискуче. На німі й грізні в своєму мовчанні корпуси заводів. На їхні у погрозі піднесені над містом пальці — димарі. Боліла голова. Здавалося, взяли її в лещата й тиснули в одну скроню XVII сторіччя, а в другу — XX.
А з кутка вже молоді голоси рвалися поривно крізь побиті шибки в ніч: "Ревуть, стогнуть..."— і в сутінях здавалося, що то справжні невільники в турецькому казематі закуті в кайдани... Стогін, зойки, зітхання й тиша, тривожна й журна.
Де ж ви, хлопці-запорожці, Сини слави-волі.
Шарпнувся крик із наболілої невільницької душі:
Чом не йдете визволяти Нас з тяжкої неволі?14
І чулося в крику тому і розпач, і біль, і така нестримна жага вільних просторів... Чом не йдете?
"Прийдуть,— думалося мені,— прийдуть! Не в червоних жупанах і не в сап'янцях, не з шаблями, оздобленими самоцвітами, ні. А в драних сірих шинелях, забруднених сажею блузах, із гвинтівками багнетними в мозолястих руках. Прийдемо ми самі до себе й визволимо себе... Але... коли ж?"
А уві сні бачив я її. Близьку й сонячну ( в убранні з сонця). Радо заводи кричали їй "Осанна"15 і сиві м'які килими з диму стелили під ноги їй. Ясні очі безлічі жадно ловили її усмішки, і тіла в праці тремтіли м'язами. А в степу — шум колосків під косами й крики гудків "Осанна". І діти зі сміхом радісним кидали волошки й маки червоні під ноги їй.
Прокинувся перед світом. Поночі в казармі. На нарах хропуть тіла. За вікном тиша й смуток...
Немає її.
...Блукав вулицями лункими й сонними. Нишпорив очима жадно з замерзлим серцем...
Нема її! Бо, бач, сірі бурковки. Де ж плями червоні — криваві сліди її ніг? Не приходила ще.
* * *
Жовтень...
Мітинг на заводі. Люди, колеса машин, червоні полотна... Тисячі гарячих тіл злилися в одно величне й грізне тіло. З вулканом замість серця і з безліччю стиснутих до болю в пальцях рук... Очі гнівно сипали іскри:
— Ми з голої земної кулі зробили Казку!— гримів грозовий голос.— Та не для себе. В гнилих підвалах родилися і вмирали ми. За хмарами диму не бачили сонця. З нас, як з каміння, мурували й потом нашим, як цементом, заливали фундамент для їхнього Раю тоді. Життя — нам! Ми не боїмося калюж крові, що проллється з нашого серця, пірамід трупів... Нам нічого втрачати, хіба що кайдани!
Голос блиснув і спалахнув, як гніт:
— До бою ж! Смерть абр перемога!
Вибух, аж у колесах завило, і прапори стріпнулися, як птиці огневі. Юрба в погрозі нащетинилася безліччю рук.
— Смерть або перемога!
Лавиною бурлила, лилася в сполохану ніч.
Тиснули тіла — спереду, ззаду, з боків. Дзвеніло у вухах. І в грудях глухо гуло.
Хтось міцно в темряві схопив мене руками за серце й очима впився в мої.
— От і прийшла я!
— Ти?
...На грузовику неслися збентеженим містом. У руках — гвинтівки. Тремтіли з боків будинки. Десь уже тріскотіли залпи й строчили кулемети.
Вона горнулася до мене. Очима заглядала у вічі мені. І мені забивало подих...
* * *
Над Зимовим палацом16 червоний прапор майорить, кличе: "Пролєтарії всех стран, соєдіняйтесь!" На площах, по вулицях — скривавлені трупи. Як маки червоні, що кидали під ноги їй.
А в далі туманній — шляхи. Навхрест.
На північ.
На південь.
На захід.
На схід.
Ідемо ми.— 3 дороги ж!
Перед нами снігом занесений степ, села, хутори... Ось і шлях знайомий, снігом заметений. Виє вітер в телеграфних дротах. Шпурляє, як скляним пилом, в обличчя.
Ідемо ми. Не шляхом, ні — тісно. Розлилися, як повідь, по всьому степу, аж за обрій, хвилями грізними переливалися через замети, по кучугурах. Усе вперед, уперед...
Десь спереду з байраку бабахкали гармати. З хутора, з-під ожередів соломи часто й зле гавкали кулемети, і розхлябані залпи шарпно рвалися з-за кучугур... Поруч мене впав хтось. Устами просто до землі. І вмить завмер у червонім поцілунку... Хтось стогнав крізь стиснуті зуби. Хтось проклинав. І зойки, прокльони кидали гарячим оловом...
А село тихе й смутне. Із-за кучугур лячно визирали хати більмуватими віконцями (я бачив червоні узори на їхніх шибках). І чомусь я згадав тебе. Згадав, як колись іще на півночі увечері прийшов у казарму, тебе не було..А біля нар на підлозі в "хахлацькому" кутку валялися клаптики з жовтої й голубої матерії. Було тоді мені тоскно й сумно. І зразу... Невже й він там? — Рука заклякла на затворі.
А по леваді за селом — розпатланий шум, перелякані крики й бліді постріли — сполохано — там-тут.
Клацнув затвор під моєю гарячою рукою. Вибухнув постріл, ще... І коли за кілька хвилин ми вимели село, на мені теліпався порожній патронташ.
Тихо на селі. Помалу, прищулено й озираючись, із хат повиповзали сірі фігури. З насупленими на очі шапками, з загорнутими хустками обличчями — самі очі. З-за тинів великими очима дивилися на нас. В юрбі їх я впізнав і тебе. Зрадів.
— Аж полегшало,— сказав,— тебе не було там?
— Ні.
І ти щільніше загорнувся в кожух.
— Хіба я без поняття, щоб, значиться, проти своїх. Хіба ми не розуміємо, що то за більшовики? "Земля — трудящим, заводи — робочим!" Це — гарно. Ми всім серцем...
Впустив очі під ноги, в сніг. Переступив з ноги на ногу...
— Конешно, що ото зморені ми дуже... Війна... дома — розвалено, і в грудях щось давить.
— Такти й валяєшся на печі! Ех, товаришу! Укупі з тобою ми падали й стогнали під важкою підошвою старого життя. Укупі розчавлені й безсилі (колись) проклинали його і в безсилій злості погрожували йому кулаками... А тепер, як зчепилися з ним руками до горлянок, ти — на піч. Нам ні від кого ждати рятунку.
.За селом — чутно сурмили.
— Ідемо далі,— сказав я.— А ти?
— Та воно, звісно, за нас хто? Самим треба за себе дбати. Та що ото ж розор отакий і в мене. Хоча б трошки на ноги зіп'ястися... Я прийду.
Очі твої, як підцюкнуті моїм гострим поглядом, упали в сніг.
Ми розійшлися.
В бурхливій юрбі йшов я, важко грузнучи в снігу по шляху. Грізна тиша. Аж ось — вибухнуло, затакало, і ліс, що спереду, зареготавсь, застогнав...
— В цеп!
Немов хто міцно згріб нас у жменю і шпурнув уперед, і розсипалися ми по степу, захекано бігли — сунулись, як величезні граблі, огрібаючи степ. Кожний зубок з гарячим серцем, з гнівом, закляклим у гострому багнеті. Коли ламався який, на тому місці в снігу займалась іскра. А потім несло чи снігом замітало. А ззаду з резерву вганяли новий — і йшли-ішли... Усе вперед, уперед...