— Ах, ноче зоряна! Нащо ти в сутіні ховаєш злидні?! Волошками й маками червоними долівку потрусила. Повні жмені сиплеш самоцвітів у помийницю, біля порога!.. Ноче зоряна, нащо?! Згасне зірниця — і згасне казка хвильова. А з кутків з огидним реготом повстануть тіні... Не треба ж! Коли немає казки назавжди, не треба й на мить!..
А з душі рвалося благання. До кого? А чи я знаю! І чого хотілося мені? — Чи знаю я!
...Надо мною схилилось обличчя. Золоті кучері торкнулися моїх вій, а променисті очі пробігли по мені, шукаючи моїх очей...
— Ти кликав мене — я прийшла. Але — тс! Палець поклала на вуста.
— Навшпиньки я прийшла до тебе. Ти кликав мене, хотів казки ясної? Я прийшла, дивись.
Підвела до вікна.
— Глянь.
За селом туманом сповитий степ.
— Сіро. Я нічого не бачу! — зойкнув я. Вона взяла мене за руку.
— Дивись: море житів-пшениць. Піт. Обшарпані, зморені люди... Шлях у далечінь... Дивись — по ньому хвилями ллється натовп. Трупи під ногами. Ідуть, 3 боків по шибеницях в агонії тіла. Кров'ю і мозком заляпаний спориш. Ідуть... З раною в живіт багнетом набік шарпнулася, впала на землю... Пізнаєш?
— Мати?
— Тс! Чуєш — то дрвони в казці. Глянь, в промінні сонячнім блакитні простори. Сади в цвіту... Химерні палаци. Німо. Але ще один крок — прорветься бурун людей... с-міх радісний зіллється з сонячними дзвонами... Шум — ясно... Дивись, іще лише один крок, іще он через отой труп, що хрестом розпластався на шляху.
— Хто ж то?
— Може, ти.
Випустив руку її. Вникло все. І лише дзвони далекі й акордні десь у далечі, сповитій туманами...
Тяжко уві сні зітхала мати. Я підійшов і довго дивився в її старе, пошарпане недолею обличчя... Було жаль. Було боляче. А в грудях калатало серце.
— Спи, мамо! Хай тобі присниться рай. Засяє сонце. (В житті тобі не сяяло воно, лише пекло.) Хай уві сні уста твої всміхнуться — і розхмариться смуток. Спи, мамо!
Підійшов до дітей:
— І ви спіть. Хай присниться вам казка майбутня, і полюбіть її. А вдень дивіться на сонце, щоб серце в вас було таке ж ясне, як і воно, і такі Ж променисті очі... Такі ж променисті, як бачив я.
— Ах, немає їх! Де ти? Пішла...
...В темряві йшов ціляхом. З боків — копи-копи...
Тут вони йшли. Отут стояла вона й глянула на мене... Прихилився до шляху. Ось сліди її ніг... Ось... А далі? Поночі. А далі?
І повзав я в пилу, шукаючи слід її ніг. Мацав руками — не знаходив. Тоді очима кидався в імлисту далечінь і в розпачі гукав:
— Де ти? Де!.. Тиша.
* * *
Ішов стернями. Метками поміж хлібів.
В ніч місячну, як у мішурне убрання повія, нарядилася Земля. Серпанком з туканів обличчя негарне й підмальоване закрила. І роблено всміхалася, затаївши стогін у холодом сповитій душі... Пахло духами вабних далей і пахло ж брудними й пітними ногамц в драних панчішках...
Журба й смуток заклякли в твоїй, повіє Земле, робленій усмішці.
Тоскно мені.
Ішов межами поміж хлібів.
У вибалку — село. Важкою сірою ковдрою туман укрив його. Убоге й стомлене.
— Спи.
А вранці, коли прокинеться шлунок і боляче заскигле: їсти — розкриє його.
— Ану, вставай.
І підведуться люди, брудні й потомлені роботою. Заспано кинуть очима, поведуть носами в повітрі, нюхаючи, де воно хоч черствим ячником запахне...
Ой, тоскно мені!
...На обрії — могили. І лінія їх хвиляста, як на діаграмі "серцебиття" минулого. Перед очима ж — Рєпін4, Пимо-иенко5... розкидали свої полотна.
...Тирса шелестить... (про що?)
...Хати біленькі в садках. На воротях мати стара розкуйовджене сиве волосся рве... Очима — в куряву по дорозі... Пісня козацька. Далг-далі... Тихо. Спадає пил...
...Сурми — бій. Ой, не дві то хмари зійшлися... (Не одна мати затужить, не одна дівчина тополею стане!..6)
...Ревуть-стогнуть гори-хвилі В синесенькім морі... Плачуть-тужать козаченьки В турецькій неволі...7
...Байраки-яри кишать голотою. Серед темної ночі палали заграви. У крові купалися ножі...
Ах, скільки крові-крові! І все ж — на обрії,— лише німі могили, а у вибалку в злиднях село...
Ой, як тоскно мені!..
Ішов похнюплений.
Обіч — хутірець. Тополі за хатою, вишневий садок. На калині біля ставу щебетав соловейко. Тиша. Лише біля рубленої комори бряжчав цепом Сірко та в загоні ремиґали воли.
В садку біліли дві постаті. Чутно тиху розмову закоханих.
— Любо моя? Та коли б ти знала, як я кохаю тебе. Працюю на полі — стомлений, спітнілий, у пилу, а згадаю тебе — забуду і біль у всьому тілі, не чую, що пересохло в горлі. Перерватись ладен, моя хороша! Ну, коли ж?!
(Ага! Я зупинивсь — прислухався. Чув голос твій. Так, то був ти).
— Батько не віддасть. Чутно — зітхнув ти.
— Бідний я, немає за що зачепитися... Ось піду на заробітки... Очі з лоба вилазитимуть — робитиму... А тоді поберемося^
Пригорнув дівчину. Мрійно:
— Хороше буде. Хутірець у нас, десятинок з десять землі. Працюємо. Сами собі. Хороше ж?
— Тоді видко буде. А тепер я піду,— промовила й під-' велася.
— Та посидь-бо ще хоч хвилиночку!
— Ні, тоді хай!
Я вийшов із-за кущів і засміявся тобі просто в лице:
— Тоді, як зігне тебе в три погибелі, як труситимуться твої руки, вона прийде до тебе, щоб кинути реготом тобі в обличчя. Ходімо звідціля, і стежка хай заростає за ними; Нам іти великим шляхом, не повз цей хутір.
Ти не слухав, не чув мене: Тихо слідкував ти за нею аж до хати.-Рипнули двері. Не стало її, а ти все стояв, прихилившись до одвірка. Обличчя-твоє заклякло в скорботі.
* * *
Минали дні, пітні й одноманітні...
Спустів степ. Скінчився концерт житніх струн та сталевих смичків. Хіба де по шляху, важко повзучи з снопами, рипів віз. Де-не-де чорніє мереження ріль. Виприсне вигук: "Гей, сірі!"
Та жадні простори зразу ж і ковтали його. І знову тихо стане. Тихо, жовто й сумно...
А за обрієм глухо клекотів чорний шум. Ближче-ближче. І раптом бурею пронісся над селами, над ланами...
"...Божієй милостію, ми, Ніколай II...8 в ружйо!.. Смерть пруссакам!.. Долой Германію!.."
Пам'ятаєш?
...На воротях, виряджаючи нас, тужила мати. Сива, стара й безпорадна.
— А годі, стара, слізьми лихові не запобіжиш,— тішив батько, а в самого червоні повіки, і з очей сльози котилися по зораному зморшками обличчю.
На селі — зойки, тужіння... По дорозі, здіймаючи куряву, майнула підвода, друга (з мобілізованими).