Я поздоровив їх, і четверо очей провели мене.
* * *
(Три дні пізніше).
Погода найкраща, небосхил не був, здається, ніколи таким чистосинім, як тепер, а смерекові ліси, що відсвіжилися цілотижневим дощем, мов набрали більше тепла в свою зелень. Сонце, просвітлюючи вже третю днину безнастанно, повисушувало, здавалося, кожний вогкий закуток і затирало сліди непогоди. Лиш ріка, що двигалася з одної сторони попри місто, побільшена під час злив і допливами гірських потоків, хоч і спала значно, шуміла все ще голосно, мов пишалася своїм зростом.
Було по обіді коло п'ятої. Тета і я, натявши й прилагодивши цвітів і деякого галуззя на бажання матері на вінець для могили батька, були саме зайняті викладати це все з коша на стіл в кімнаті моєї тети, коли ввійшла Дора з матір'ю в хату. Обі були одягнені до проїздки з панею Маріян, щоб оглянути ріку, побільшену трохи дощами.
— Ви заскоро приладилися, — сказав я до обох пань, поглянувши притім на свій годинник. — Оскільки мені відомо, пані Маріян обіцяла приїхати точно о-пів до шостої, а тепер ледве три чверті на п'яту.
— То ми пождемо, — відповіла Дора.
— А я б подала ще борзо чай, — обізвалася тета і, кинувши в своїй звичайній живості цвіти з рук, подалася з кімнати до кухні, щоб справді перевести свої слова в діло.
— Їдь з нами, Богдане, — попросила мати.
— Ні, мамо, нині не можу. Я за пару хвиль вийду також з дому.
— До доктора Роттера? — спитала мати. — Він посилав за тобою сполудня.
— Ні. З ним я вже бачився. Я піду до Обринських...
— Знов до Обринських? — вмішалася Дора й з тим забрала одну з найкращих квіток і піднесла її остедтативно [84] до носа.
— Знов. Чи маєш що проти того? — опитав я спокійно і з тими словами заткнув собі маленьку айстерку до кляпи [85]сюртука.
— Ще б і що! — обізвалася вона. — Зрештою, — додала, — може, будеш ласкав передати там нашу, т. є. твоєї матері й мою просьбу, щоб та героїня зійшла раз з свого п'єдесталу і вступила до нас, смертних, на часок, щоб ми мали нагоду відплатити їй свій довг; інакше буде готова погадати, що ми, тебе не виключаючи, Богдане, — додала з притиском, — хочемо справді прийняти її услуги безплатно.
Я підняв ачудовано голову до неї.
— Які услуги, Доро? Бо що під словом "героїні" розумієш панну Обринську, це я розумію. Але що має означати слово "услуги", те мусиш висловити ясніше.
— Ах, не чини, що не розумієш! — спалахнула гарна жінка. — Знаєш аж надто добре, що я під словом "услуги" маю на думці її ефектовний чин яко спасительки твоєї матері від нещастя, а по-друге — її "діяльність" як сестри-служебниці при її постелі. За ті чини, щоб сказати вже все ясно, я привезла тій панні штуку прекрасного чорного шовку на сукню, якого, певно, досі не мала на собі. Той шовк хотіла б я їй, як сам зрозумієш, скоріше, нині чи завтра, в дарунок передати. А що це не уходить учинити ані тобі, ані твоїй матері, тож я перебрала цю задачу на себе.
— Того не посмієш ти вчинити! — кликнув я строго і змірив її з голови до ніг. — Щоб не поважилась ти цього ні в якому разі.
Вона вмовкла й відступила від мене.
— Ого... мій пане! — сказала з неописаною іронією. — Це щось нове в тебе — не гонорувати за услугу ближніх. Інакше я б не була посміла й доторкатися цієї дразливої теми. Була б понесла або переслала дарунок слугою, залучивши білет з словами подяки, і на тім була б справа скінчена. А так ти винен, як твоя мати тим зворушується!
Я поглянув на матір.
Якщо було можна в тій хвилі слово "зворушуєш" ужити на матір, то я міг бути спокійний. Вона сиділа якнайспокійні-ше в своїм кріслі, і лише її очі, оживлені, майже усміхнені, мов з дитячої суперечки, свідчили, що вона в тій хвилі й не снила о якім-небудь зворушенні. Зате, може більше заінтересована закінченням дискусії, зверталася в тій хвилі душею на сторону Дори. В мені почало варитись. І мимоволі пригадалася мені погана справа з сфальшуванням мого підпису на листі довжності Обринських.
— Я думаю, що яке-небудь "зворушення" в матері не можна припускати, бо я переконаний, що гадка з "подякою" в постаті шовку не є виключно твоєю видумкою, лиш вашим спільним ділом. Але це не вменшає ординарності й безтактовності самої думки віддячитись дівчині в такий спосіб за її благородний і героїчний вчинок.
— Ти маєш слушність, Богдане, — обізвалася тут мати сухо. — Думка подяки не походить виключно від Дори. Вона одиноко моя. Лиш щодо самого вибору предмета, яким мала подяка заявитися, я була в клопоті. Я хотіла золотий годинник, бо це тривке, і дівчина була б мала заразом і пам'ятку від мене; одначе Дора зробила пропозицію з шовком, доказуючи, що їй це, може, більше придасться, і я на те пристала Що ж іут за причина до такої експлозії [86]? Замало цінний тобі дарунок з нашої сторони шовкова сукня? Як замало, то доложи й купи дорожчу. Мені все одно, лиш щоб дівчині віддячитись. І не лиш дівчині, але і її братові; хоч, сказавши правду, як у тім разі з ним поступити, я поняття не маю. Потрохи я того хлопця боюся. Він чим-то здержує мене від подяки, але я йото шаную. Чимось-то мені цей хлопець симпатичний.
— Ну, ну, ще б не стало й до нього з такими чинами зближатися, — сказав я. — І видивився б на вас Нестор. Аж лячно й думати про ті звичайно задумчиві і блискучі очі, спалахнувші в гніві.
Мати здвигнула плечима й сказала:
— Я маю добру волю все сплатити. Довгів, як знаєш, не зношу, нехай би вони були і в рідної дитини, а я того почуття не зношу. Така моя вдача. Чи як? — звернулася вона до мене. — Гадаєш, мені це мило, як кожний з знайомих приходить і цвірінькає мені в вічі, що ось то вона була тією, котра з-поміж цілого гурту знайомих і чужих вибавила мене одна від смерті; якраз вона, до котрої не відчувала я ніколи особлиївшої симпатії, хоч, може, іноді (я признаю це) в дечім я й не мала слушності, і вона, може, й дійсно ліпша, як я думала. А що "чистий рахунок — це найкращий приятель", цього, може, не заперечиш і ти!
— Я щонайменше, мамо... — відповів я і з тими словами обернувся від обох женщин насилу, щоб не кинути того всього, що тиснулось мені в тій хвилі на уста, згадавши її вчинок, їм обом у вічі. Замість того почав я по хаті ходити.