Дівчина мовчала, мов кам'яніла від моїх слів.
— Скажіть хоч слово. Маню! — просив я, зворушений до глибини. — Слово, що зробило б моїм мукам кінець. Успокійте мене. Ви ж мусили бачити, що діялось у мені; за цілий той час, відколи я тут, і від хвилі, коли ви помимо всього, що зазнали гіркого й несправедливого з сторони моєї матері, кинулись, наражаючи своє власне життя в небезпеку, щоб видобути її від смерті для мене. Відтоді я й відчув вповні, яка глибока й повна чистого й шляхетного чуття ваша істота, і відтоді, повторяю я, не відлучався душею від вас ні на хвилю, — і таким остануся я для вас до посліднього мого віддиху.
Вона звернула своє лице до мене, що було бліде, мов з нього зникла й послідня крапля крові.
— Успокоения бажаєте ви від мене? — спитала й потрясла гірко головою. — Слова, що зробило б вашим мукам кінець? І я маю його вам дати, я, що перебуваю сама невимовні муки? Того слова я вам ніколи не дам.
— Ніколи, Маню?
— Ніколи, пане Олесь! Ви самі сказали, що не були ніколи спосібніші і в праві бажати мене більше за жінку, як саме тепер. А чому? — сказала й приступила ближче до мене. — Я Це вам зараз окажу. До хвилі, в якій постигло нещастя вашу матір, ви ледве чи були рішені до цього кроку. Бажаючи, проте, тепер ту вбогу дівчину, котрій раяла ваша мати свого часу вибити собі непотрібні уроєння і мрії з голови, а рекрутуватися в швачки... за свою жінку... проти волі тої матері, котра становить не що, а всю "судьбу" вашу, — вважаю не чим іншим, як самим лиш сильним напором позбутись, будь-що-будь, утяжливого почуття довгу проти тої дівчини, котра (я це признаю) несвідомо й, може, проти вашої волі втиснулась у вашу душу, виводячи її на якийсь час з рівноваги. Одначе, пане Олесь, — тягнула дальше, — коли ви не були ніколи досі спосібніші бажати ту дівчину за жінку, як доперва тепер, то я скажу вам на те, що та дівчина не була ніколи здібнішою відказати вам більше своєї руки, як саме тепер.
Я підняв руку й заслонив нею на хвилину очі.
— Маню! В які нечувані уявлення про мене вганяє вас ваше недовір'я, і які страшні ви в своїй консеквенції і зраженій амбіції! Що я зроблю? Як докажу, що я вас люблю? Щиро, глибоко, як лиш годен любити з усієї душі поважний мужчина!
— І я вас люблю, Богдане... люблю всіма нервами душі своєї, — обізвалася вона голосом, що з зворушення звучав без-тонно, — і моя судьба... це та, що вас не годна забути, та що з того? — спитала і звернула до мене своє гарне, гірко всміхнене лице. — Я не годна бути для вас такою, якою вимріяла собі ваша душа.
— Маню!
— Передусім я питаю вас, — сказала вона й підвела руку, щоб відперти мене від себе, що, зблизившись до неї, хотів її взяти в свої обійми, — яка роль припаде тій жінці, що буде глядіти на мужчину з почуттям свідомості, що він взяв її з вдячності, даючи їй себе в заміну за її вчинок для його матері? Кожний похмурий погляд, — тягнула вона, віддихаючи важко, — з котрим вертав би він у свої чотири стіни, кожна хвиля, в котрій бачила б вона його невдоволення, уважала б вона в нього за жаль свого кроку, за невіджаловану похибку життя свого, котрою вбив себе, жертвуючись їй назавше разом зі становиськом, маєтком, іменем своїм і матір'ю. Тим недовір'ям, — говорила, — під котрим терпіла б вона безнастанно, підмулювала б вона, помимо своєї невимовної любові до нього, не лише його і свій спокій, але настроювала б і його матір ще більше ворожо до себе, як і досі...
— Панно Маню! — перервав я її. — Ваші вуста, вся істота ваша говорять мені, що ви мене любите, а проте ви годні себе й мене так мучити. Ваша уява на тій точці просто хора!
Дівчина розсміялася гірко.
— Як моя уява хора, то з яких причин? Чи, може, схочете заперечити все, що відбувалося явно й напомацки між мною, вами й вашою матір'ю?
— Я шукаю помирення, любові в вас, — відповів я їй не менше гірко, — а ви протиставите мені своє майже божевільне недовір'я. Схаменіться!
— Може, й страшна я, — відповіла вона, — але не годна іншою бути. Може бути, я помиляюся розумом, тим здоровим, тверезим розумом, котрого потугу відчуваємо саме тепер в епосі матеріалізму, культі безчуттєвості й безілюзійності, але чуттям своїм я не помиляюся. Ні... — тягнула далі й відітхнула, мов випочиваючи з тяжкої боротьби з собою, мною і якоюсь третьою потугою, що стояла між нами й не допускала взаємного зближення. — Нам не судилося йти разом, пане Олесь; дарма що... любите... ви... люблю я. Нам це не судилось. Між нами стоїть щось сильніше від нас. Культура чи невйяснена темінь, сила яка... я не знаю, але вона стоїть.
Коли вимовляла послідні слова, в мені заворушилося щось, що окреслюю я одним словом "мужицтво", що робить мене сильним, безвзглядним і погнало б у вогонь. Не вагаючись більше ні хвилини, я зблизився небагатьма кроками до неї, взяв її голівку між свої руки, як робиться це з малими дітьми, похилив одробину назад і заглянув у її лице. Воно було бліде, як цвіт лілеї, брови зморщені, мов у фізичнім болю, а темні вії ослонювали цілком її очі, лише грудь її віддихала важко, мов боролась у тій хвилі, як на смерть.
— Твій благородний вчинок стоїть між нами, дівчино. Він не позволяє тобі стати моєю, а мені забрати тебе назавше. Одначе чи зрозумієш, що коїть мені твій неподатливий елемент? Між нас поставила ти альтернативу: або я мушу виконати рівний твоєму геройський вчинок, або як не те — зректись тебе! Значить, ми стоїмо знов і тепер, але послідній раз, на кладці над глибиною, як кільканадцять літ тому назад, і... ти... ви допроваджуєте мене знов до крайності. Але ви помиляєтесь, утримуючи, що я вас зречуся. Коли я дізнався раз з ваших власних уст, що ви мене любите, ви сталися з тими словами моєю. Я вас не випущу. Ви останетеся мені вірні, Маню? — спитав я. І з тими словами я схилився над нею, заглянув ще раз у її лице, котре відвертала від мене, і притиснув її голівку до своїх грудей.
— Так! — відповіла.
— Слава богу! Тож тимчасово ви свобідні і йдіть. Але не на все. Маню! До якого часу. А потім я прийду.
Вона не відповіла.
Не оглядаючися більше за мною, вона вийшла з кімнати. В кілька хвиль пізніше я попрощався з товариством і опустив лісничівку. Коли минав близько попри освітлені вікна й поглянув в одне відчинене, бачив я її, як стояла й гляділа в темінь. Позад неї показалося, мов виринуло нараз, лице Нестора, бліде, як у хвилі, коли прислухався пісні своєї "Зюлейки", і з тими самими блискучими очима.