Я не відводив очей з лиця Дівчини. Одну хвилину вона стояла безрадно, відтак поглянула на мене великими благаючими очима, котрі мов говорили: "Бачиш?" І ждала.
Я зрозумів її.
— Не можете рішитись, пані? — спитав я лагідно, і на мої уста виступив мимоволі сміх болю й образи. Вона потрясла головою.
— Пусте, — сказав я нараз твердо. — Ви боїтесь. Однак, хоч у мене нема тих "гербів шляхетства" на нігтях, про котрі згадувала нин'і в нас панна Наталка, буцімто вони в вас у деяких хвилях блідніють, я все-таки не ставлю своєї мужицької честі і сили нижче і впевняю вас, що вже консеквенція тої мужицької потуги й моєї сили не допустить, щоб і тінь пониження діткнула вас у моїй хаті. Чи вистарчає вам це? — спитав я й вихилився глибше до неї в хату.
Вона мовчала.
— Чи, може, ви порішили наборзі де-небудь виїхати? — додав я спокійно, коли вона, борючись проти мене, ще не рухалася з міісця. — Або почуваєте себе в тій хвилі нездоровою?
— Ані одне, ані друге, — відповіла й поглянула на мене, як перше, благаючими очима. — Я прийду колись, іншим разом, — сказала.
— Це важна обіцянка з вашої сторони, і я вам за неї вдячний, — додав я. — Одначе що має переказати Богдан Олесь товариству, що жде на вас, а передусім матері своїй, котра знає й бачила, що він пішов по Маню Обринську?.. Якою причиною оправдати його поворот без вас? Невже ж тою банальною вимівкою, — додав я, не вспівши погамувати голосу, щоб не продзвенів у ньому гнів і ураза, — що хочете до кінця "книжку" дочитувати? Або, може, що ліпше залишитись самій у хаті? В оцю "наївність" вам ніхто не повірить. Навіть і ваш брат ні, хоч і як любить і шанує вас.
Вона не обзивалася.
— Ну, що ж, пані Обринська? — спитав я й при тих словах поглянув на свій годинник. — Даю вам до розваження, що ми не знаходимося на кладці над рікою, як перед одинадцятьма роками, коли між нами станула альтернатива: або вернутися кожному з кладки, або одному з нас скочити в воду. Тоді, — тягнув я зворушеним голосом далі, — пішов я за інстинктом свого мужицького й палкого почування, забрав вас на руки й поставив позад себе, щоб могли далі йти. Нині цього не можу вчинити. Маня Обринсыка, що має герб шляхетства не лиш на своїх нігтях, але й на душі, застрайкувала б проти "мужицтва" аж до судного дня. А цього я не хочу. Між нами рахунок ще не скінчений.
Я вп'ялив свої очі в йї лице, що в тій хвилі покрилось легкою блідістю, і не відводив їх.
Нараз вона підвела погляд.
— Я прийду, пане... — сказала стисненим голосом, мов у глибині душі чим-то примушена. — Я прийду. Ви йдіть уперед, я доповню свій туалет й надійду за вами.
Я відхилив капелюх і подав через вікно руку. Жодне не промовило з нас хоч би й словечка. Велике, глибоке мовчання, що обгорнуло й наші душі, наказувало те й надальше. Лиш як клала вона свою руку в мою долоню, промайнув її погляд несміло по мені й наповнив мою душу мов сонцем...
* * *
(Знов пізніше).
В кілька день по тім пішло наше звичайне товариство на прохід в гори в В...ку. Всі були тої днини поважніше настроєні, лиш одна Ірина Маріян, здавалося, загорнула якийсь блиск у свою молоду душу й розвеселяла нас своїм балаканням, дотепами й замітками. Вона ставала чи не коло кожного джерельця, черпала з нього рукою воду й пила, силуючи майже всіх по черзі пити з нею "разом", її родичі й моя мати порішили по двогодиннім, хоч повільнім, ході залишитись коло одної селянської хати недалеко лісу й ожидати нас, молодших, тут, поки не вернемо з посліднього "закутка" з-поміж гір. Ми, "молодші", віддалялися ще на годину-дві дальше; вона розклала разом з Нестором між камінням під скалистою стіною гори з сухої смеречини вогонь і тішилася тим, мов незвичайним здобутком. Коли смерека розгорілася з тріскотом, прискаючи золотими Іскрами, мов перемінялась в інший елемент, — вона розкошувала. Було вже по заході сонця, але вечір стояв ще ясний.
— Тепер я щаслива, пане докторе, щоб ви це знали, — впевняла живо Нестора, що сидів, задуманий, на великому камені, наглядаючи вогонь, і дивився мовчки, як червоне полум'я пожирало лакомо одну галузку за другою. — Тепер я щаслива. А ви, пане докторе? — питала.
Він усміхнувся одним кутиком своїх уст і відповів:
— Це заповажне питання, щоб на нього так скоро відповісти, як ви питаєте.
Дівчина поглянула на нього й похитала головою.
— Хотііла б я знати, пане, чому не можете зараз відповісти, чи щасливі ви, чи ні. Якраз ви... — додала з притиском, — повинні відповісти: "Я щасливий".
— Доктор, герой бюро, а ці не бувають такі скорі в своїх вирішеннях, як ти, Ірусю, — відповіла замість молодого чоловіка Наталка, й її очі замиготіли дивним, мов ревнуючим блиском.
Нестор звернувся до шістнадцятилітньої й відповів спокійно:
— Бачите, панно Ірино, як розуміє мою психологію ваша кузинка? Але почасти вона має слушність. Я дійсно, як вона каже, "герой бюро", отже, не можу говорити на таку важну тему, не надумавшися і на мить. Бодай у моїй вдачі це не лежить. Однак, щоб не ждали ви надто довго моєї відповіді, я вам скажу: я чоловік скромний, і в своїх обставинах з підставою власної праці сподіваюсь почуваїи себе колись ще щасливішим, як досі, оскільки, розуміється, може "герой бюро" сподіватись у житті щастя. Бо що могло б йому станути в дорозі до нього? Тобто, я маю тут на думці чисто інтимне щастя. Я більш-менш на все приготовлений.
— А як помилитесь у ваших "приготовлениях", докторе? — спитала Наталка, і її очі всміхнулися.
— Хто знає, — відповів він. — А коли б і так, то буду шукати нового змісту життя, щоб здобути своє, себто душевне вдоволення. Я не боюся.
— А я б боялася так напевно числити, — закинула дівчина.
— Хто бере за основу життя працю, може напевно числити, — відповів він.
— Так, праця, але життя має й свої ідеальні вимоги, заспокоєння котрих власне може чоловіка по крайній мірі ощасливити.
— Я іменно маю ті вимоги на думці.
— А як і ті вас заведуть?
Нестор розсміявся, а через хвилю поглянув на неї, прижмурюючи очі, як чинив це, коли вглиблявся в що думкою, і сказав:
— Оскільки себе знаю і досі переконався, зрозумів я, що праця одна дає розчарованій життям людині вдоволення. Отже, коли б мені життя й відібрало те, що було для мене цінним, одної праці воно не може мені відібрати. А хто ставить її на першому місці, не впаде ніколи, хоч би й як життя й обставини складались для нього ворожо.