— Але, прошу, й овшім! Панна Обринська й так у мене рідкий гість, — відповіла мати, уникаючи мого погляду. Я відчув при її словах, як тепер мені, як перед хвилею їй, обілляла краска замішання чоло.
— Тож ідіть і приведіть нам сестрицю, — домагався старий добродій. — Книжку нехай залишить на завтра. Скажіть, есе товариство просить, щоб прийшла. Скажіть, до звичайної гармонії недостає одного звука.
— Але просіть з дуже гарним привітом від нас, — вмішалася тут Наталка тепло, кладучи на слово "дуже" натиск. — Панна Маня вражлива, головно, коли не в настрої та не відчуває правди й щирості в словах, до неї звернених. Ба готова й застрайкувати, хоч би мала й сама від того терпіти. Така вона, — звернулась до моєїї матері, мов оправдуючи перед нею за щосьто неприсутню дівчину. — Часом, — тягнула далі, звертаючися до нас всею красою своїх ясних очей, — коли вона буває не в настрої й неприступна, я доказую їй жартом, що це в неї шляхетська кров замулюється. А щоб впровадити її в поновний гумор, я впевняю її, що герб Обринських, котрий буціім у неї криється на її нігтях, при її розстроєнні блідне й робить з неї звичайну смертну. Тому, докторе... — додала виключно до Нестора, — просіть вашу сестру тепло, коли б не мала охоти з'явитися між нами, а тоді, я певна, вона кине книжку й прийде.
— Ви гербові, пане докторе? — звернувся тут молодий священик до Нестора, що сидів мовчки і вдоволявся прислухуванням дівчині.
— Так, — відповів спойійно Нестор. — Але наш диплом шляхетства затратився з смертю нашого діда. Батько мій відносився байдуже до поновлення його, ми, сини його, не починали в тому напрямі також ще жодних кроків, і поки що спить вся ця справа по сьогоднішній день глибоким сном.
— Яка шкода! — обізвалася тут пані Маріян з правдивим жалем. — Кожний народ гордиться своєю шляхтою, лиш один українець відокремлюється чи не насилу з того вінка людських окрас, неначеб це була марнота — мати значних предків і почу-вати в собі шляхетську кров. Я не кажу, — додала, — щоб з того робити в житті якусь головнішу квестію [64], ставити те понад інші вартості духові або придбані працею чи наукою, відділятися гостро йід працюючої нижчої верстви або інтелігента-пролетаріату, як це діялось колись. Але, щоб уже так уступати власті мужицтва чи радше демократизму, котра й без того становить у нас найсильніший елемент, мені здається, це не зовсім слушно й на будуче нездорово. Будь-що-будь, — тягнула, — повинні ми й над тим застановитися, чи не було б добре узнати й плекати, як цінну, і силу шляхетства не лиш душі, але й імені, себто піддержувати невмиручість пам'яті тих предків, що надали своїми геройськими вчинками славу й блиск своєму імені. Чи не так, пане докторе? — звернувся з ніжним, неначе прохаючим усміхом до Нестора. — Ви повинні постаратись о поновлення вашого затраченого гербу, повинні поставити це собі за першу задачу. Ви, молоді, вступаєте в життя, вам це віддячиться в житті.
— Побачу, — відповів Нестор лаконічно. — Поки що я занятий наукою й мушу задоволятись ореолом своїх власних скромних здобутків на полі праці й науки.
— А вони гарні, і ними може доктор Обринський гордитись, — вмішався з притиском добродій Маріян, що, як здавалося, не конче поділяв думки своєї жінки. — Але, боже мій, — додав. — Ми вас задержуємо, докторе, між тим коли ви повинні були поспішити вже по сестру. Як вернетесь, побалакаємо про це дальше.
Нестор встав і вклонився легко товариству.
— Стій, Несторе! — кликнув я нараз іі піднявся й собі за ним у тій хвилі з свойого місця. — Ця задача припадає мені, добрий товаришу. Істоти, що носять на своїх нігтях герб шляхетства, як панна Обринська, як заявила перед хвилею панна Наталя, мають, попри свої добрі й злі настрой', також і свою велику амбіцію й ледве чи схотять появитись там, де забракне запрошуючого голосу господаря. Тому прошу ласкавих гостей о дозвіл на часок віддалитись, щоб сповнити задачу, яка припадає в першому ряді передусім господареві хати.
— Славно, славно! — кликнув добродій Маріян, а за ним і другі. — Знаменито видумали й знаменито зробите, як підете. А ви, — додав, простягаючи руку за Нестором, — ви там зайві, оборонче прав. Добродій Олесь виконає свою задачу краще, як ми всі.
Я вклонився.
Відходячи, я поглянув на матір. Наші погляди стрінулися. її очі мерехтіли вогнем зворушення. Я зрозумів її. Вона нервувалася, що дівчина, котру вона раз на все бажала зігнорувати в своїм житті, тішилася, мов наперекір, де б вона й не поступила, щирою симпатією й ушануванням.
Кілька хвиль пізніше я стояв коло старої "лісничівки". Низькі вікна покою Мані стояли створені, і відти доходили до мене голоси пані Міллер і її — Мані. Хвилину я завагався вступити. Раз, я зачув своє ім'я, а по-друге, поглянувши в створені вікна, я стрінувсь тут несподівано з очима дівчини. Я не знаю, про що говорили обі дами. Догадуюсь одначе, що про мене, бо, побачивши так несподівано мене в вікні. Маня змішалася до такої міри, що олівець і книжка, котрі держала в руках, зсунулись їй, мов відібрані невидимою силою, раптом додолу.
— Я злякав вас, пані? — перепросив я дівчину. — Одначе я являюсь у ролі післанця. — І розказавши їй тут причину свого несподіваного появлення, я додав, що сподіваюся, що вона не відмовить так мені, як і просьбі всього товариства, і зайде до нас.
Вислухавши мене, вона поглянула на паню Міллер, начеб шукала в неї помочі.
Одначе пані Міллер, у цій хвилі тверда, мов скала, обізвалася сухо:
— Це укладається гарно, Маню. Ти поралася нині до полудня зі мною в господарці, потребуєш тепер відсвіження. Нема тому найменшої причини відмовляти просьбі всього товариства й замість того пересиджувати в таку гарну днинку в хаті. Може бути, і я вийду з дому; нам вийшла на завтра ярина, і я піду до огороднички за рікою замовити знов усього, що треба на цілий тиждень. Отже, чому мала б ти пересиджувати сама в хаті, коли в товаристві буде тобі краще? — Із тими словами, котрих інтонація випрошувала собі заздалегідь хоч би й найменшу опозицію з сторони заклопотаної дівчини, вона встала і, попрощавшися через вікно (при котрім стояв я опертий), вийшла з хати.