Естрагон, шкандибаючи, робить кілька кроків, зупиняється перед Лакі, плює на нього,
відходить, сідає на горбик.
Поццо. А знаєте, хто повідав мені всі ці гарні речі? (Пауза. Вказує пальцем на Лакі). Він!
Владімір (дивиться на небо). Коли вже та ніч настане?
Поццо. Якби не він, усі мої думки й почуття були б такими буденними, вузькопрофесійними,— та що там казати. Краса, благодать, істина, хіба сам я міг би осягнути таке! От я і взяв собі тяглуя.
Владімір (не звертає на нього уваги, нарешті опускає голову). Тяглуя?
Поццо. Скоро буде шістдесят років, як я... (замислюється) так, не менше шістдесяти. (Напринджується). Ніколи б не дали мені стільки, правда?
Владімір дивиться на Лакі.
Порівняно з ним я ще зовсім парубок, ге? (Пауза. До Лакі). Капелюх!
Лакі ставить валізу та скидає капелюх. Його рясна, скуйовджена сивина спадає на обличчя. Він перекладає капелюх під пахву, береться за кошик.
А тепер дивіться. (Скидає капелюх *. Він — лисий, як бубон. Знову натягає капелюх). Бачили?
Владімір. А що таке тяглуй?
Поццо. Так ви нетутешній? І сучасного життя не знаєте. Колись раніше були блазні. А тепер — тяглуТ. В тих, звичайно, хто може собі це дозволити.
Владімір. І ви його виганяєте? Старого вірного слугу?
Естрагон. Падло!
Поццо все більше збуджується.
Владімір. Висмоктавши з нього всі соки, ви жбурляєте його геть, немов... (шукає слова) бананове лушпиння. Погодьтеся, що...
Поццо (ридає, хапається руками за голову). Я цього... не винесу... те, як він... ви ж не знаєте... це жахливо... він мусить піти... (Махає руками). ...я збожеволію... (Падає, руками обхопив голову). Я так більше... не можу...
Мовчанка. Всі дивляться на Поццо. Лакі здригається.
Владімір. Він так більше не може. Естрагон. Це жахливо. Владімір. Він збожеволіє. Естрагон. Неподобство.
*Усі четверо — в котелках (авт.).
Владімір (до Лакі). Як ви сміли? Нечуваної Такий добрий хазяїн! І так знущатися з нього! Після стількох років! Я не знаю!
Поццо (лементує). Колись... він був таким добрим... допомагав мені... розважав... так дотепно вмів... а тепер... без ножа...
Естрагон (до Владіміра). Так він хоче його кимось замінити?
Владімір. Що?
Естрагон. Ніяк не второпаю. Хоче він його кимось замінити чи не хоче?
Владімір. Начебто ні. Естрагон. Як? Владімір. Не знаю. Естрагон. Треба спитати.
Поццо (заспокоївся). Панове, я сам не розумію, що це на мене найшло. Даруйте. І забудьте все. (Опановує себе). Не знаю, що це я допіру вам наговорив, але будьте певні, що там не було ані слова правди. (Розпрямляє плечі, б'є себе в груди). Невже я схожий на людину, яку можна змусити страждати? Ви подивіться! (Шукає щось по кишенях). Де я подів свою люльку?
Владімір. Прекрасний вечір.
Естрагон. Незабутній.
Владімір. І до ночі ще далеко.
Естрагон. Коли ще та ніч.
Владімір. Тільки почало сутеніти.
Естрагон. Це жахливо.
Владімір. Гарно, як у театрі.
Естрагон. В цирку.
Владімір. У мюзик-холі.
Естрагон. В цирку.
Поццо. Де ж я подів свою люльку?
Естрагон. От дотепник! Носогрійку загубив! (Голосно регоче).
Владімір. Я зараз. (Йде у бік лаштунків). Естрагон. В кінці коридора, по ліву руку. Владімір. Потримай місце. (Виходить). Поццо. Я загубив свою англійську люльку! Естрагон (регоче, аж заходиться). Ой, помру, більше не можу!
Поццо (підводить голову). Ви часом не бачили... (Помічає, що Владіміра немає. Засмучено). Овва! Пішов! І нічого не сказав. Навіть не попрощався! Ганьба. Чому ж ви його не затримали?
Естрагон. Щоб він луснув?
Поццо. Он воно що... (Пауза). У такому разі...
Естрагон. Ідіть сюди.
Поццо. Навіщо?
Естрагон. Побачите.
Поццо. Ви хочете, щоб я встав?
Естрагон. Ідіть сюди... швидше.
Поццо підводиться, йде до Естрагона.
Гляньте.
Поццо. Ти ба! Естрагон. Закінчив.
Повертається смутний Владімір, штовхає Лакі, перекидає ногою стілець, схвильовано крокує вздовж кону.
Поццо. Він чимось незадоволений? Естрагон. Ти тут таке пропустив. Шкода.
Владімір зупиняється, встановлює стілець, знову ходить по кону, помалу
заспокоюється.
Поццо. Заспокоївся. (Озирається). Отак усе на світі втихомирюється. І з неба сходить спокій. Чуєте? (Піднімає руку). Спить волохатий Пан.
Владімір (зупиняється). Невже ніч так ніколи й не настане?
Усі втрьох дивляться на небо.
Поццо. Ви ж не підете проти ночі? Естрагон. Як вам сказати... розумієте...
Поццо. Не треба виправдовуватися. Це так природно. Я б сам на вашому місці, якби мав побачення з цим Годе... Гуде... Годо... ви ж розумієте, кого я маю на увазі, чекав би до ночі. (Дивиться на стілець). Так кортить сісти, але не знаю, як би це зробити.
Естрагон. Може, вам допомогти?
Поццо. От якби ви мене попросили.
Естрагон. Що?
Поццо. Якби ви попросили мене сісти. Естрагон. А це допоможе? Поццо. Гадаю, що так. • Естрагон. Добре. Сідайте, пане, прошу. Поццо. Ні, ні, я постою. (Пауза. Пошепки). Попросіть іще. Естрагон. Ну подумайте самі, чи ж воно діло стовбичити отак! Ще болячка якась причепиться. Поццо. Ви гадаєте? Естрагон. Клянуся!
Поццо. Ви, безумовно, маєте рацію. (Сідає). Дякую, голубчику. От я й усівся. (Дивиться на годинник). Але вже й мені час рушати, а то ще спізнюся.
Владімір. Час зупинився.
Поццо (приставляє годинник до вуха). Не кажіть, пане, не кажіть. (Кладе годинник у кишеню). Що хочете, тільки не це.
Естрагон (до Поццо). Йому сьогодні все не до шмиги.
Поццо. Все, крім небозводу. (Сміється, задоволений власним афоризмом). Трохи терпіння, і все буде. Я добре бачу, що ви нетутешні й не можете знати, яке у нас небо навзаході. Хочете, я вам розкажу?
Мовчанка. Естрагон починає оглядати свої черевики, а Владімір — свого капелюха. З Лакі впав його капелюх, але він цього не помітив.
Я задовольню вашу цікавість. (Прискає в рот дезодорантом). Хвилинку уваги, будь ласка.
Естрагон та Владімір не звертають на нього уваги. Лакі куняє. Поццо ляскає батогом, звук виходить занадто слабкий.
Не батіг, а клоччя. (Підводиться, б'є ще раз, сильніше, доки звук не стає гучним і різким. Лакі спинається на ноги. Естрагонів черевик та Владімірів капелюх падають на землю. Поццо відкидає батіг). Давно вже його треба викинути. (Дивиться в зал). Про що я казав? Владімір. Ходімо.