Свамі взяв двома пальцями білосніжну квітку троянди, пригнув її, поклав на долоню. На пелюстках за-тремтіли райдужним блиском прозорі краплі роси.
— Дивись, Михайле. Вона не питає дороги, п’є сонячний промінь, повертає йому красу і плід. Постав кущ троянди в кімнаті, рослина повернеться до вікна, потягнеться туди, де світло…
— Якщо в кімнаті є вікно, — сумно сказав Сагайдак, дивлячись собі під йоги. — Тут складніше, Свамі. Павутина. Я вже давно заплутався в ній. Давня обітниця, яку ми приймали разом, інерція ума, біль душі… Я не знаю, як бути. З одного боку, великі можливості. З іншого — фатум…
— Фатум — для безвільних, — суворо сказав Свамі. — Карма в точному перекладі — дія. Сидиш — ні-куди не вийдеш. Ідеш — неодмінно прийдеш, коли знаєш, чого прагнеш…
— Дивно, — сказав Гаррі, поклавши долоню на плече Михайла. — Ти знаєш — я гадав, що тобі легше, ніж мені. Астрофізик, небо перед тобою, неосяжність. Дух повниться радістю. Я — пілот. Я зв’язаний з маши-нами, планами, обмеженням можливостей.
— Ти не розумієш, Гаррі, — зітхнув Михайло. — Мова йде не про зовнішнє. Я, може, в кращому стані, ніж ви обоє. Особисте, внутрішнє…
— Не треба тепер, — сказав Свамі. — Я збагнув. Інколи краще буря, ніж тиша. Павутина — це страшно. Майже незрима, а втримує великих і сильних комах. Є крила, є прагнення, видно простір, а не можна летіти. Махаєш крилами — і па місці…
— А потім — наближається павук, — тихо докінчив Сагайдак.
— Ясно, — кивнув Гаррі. — Тепер трохи прояснилося. Вона?
— І вона, — уточнив Михайло. — Ти правду сказав, Свамі, — краще буря…
Рішідева чудним поглядом подивився на товариша, задумливо відповів:
— Це буде.
— Що?
— Буря. По закону протилежностей. Де збирається багато павутини — там жди пожежі. Потім — обіт-ниця. Ти пам’ятаєш, що я тобі казав тоді, в горах?
— Я гадав — жарти, абстракція…
— А тепер — не гадаєш?
— Не знаю. Не певен. Це так далеко від практики…
— Помиляєшся, Михайле. І пересвідчишся в цьому. Але пора. В перерві зустрінемось. На цьому ж місці. Гаразд?
— Гаразд.
— Тоді ходімо…
Друзі розійшлися. Сагайдак знайшов свою делегацію у великому фойє палацу. Керівник академік Бере-говий занепокоєно оглядав своїх підзвітних, як квочка курчат, все повторював напуття:
— Дивіться ж, товариші, не давайте наплювати собі в кашу. Знаєте, як вони вміють єхидно підкинути словечко-друге? Ви теж не лізьте в кишеню за словом. Не лізьте… А з іншого боку — остерігайтесь лівацтва. Знаєте — буває заносить, заносить… хочеться покрасуватися фразою, ерудицією, незвичайною думкою! Бій-тесь таких завихрень. А то слово — не горобець, вилетить — тоді виправдовуйся…
— По-моєму — нічого страшного нема, — знизав плечима Михайло. — Обмін думками. І ми виграємо, й вони. А втім, що означає — вони? Тут десятки шкіл…
— Отож-бо, отож-бо! — посварився пальцем академік. — Десятки. А наша — одна-єдина. Будемо стоя-ти, як фортеця…
— Наука не фортеця, — заперечив Сагайдак. — Наука більше схожа на штурмове військо. Вічно в похо-ді!..
— О, бачте, — розвів руками Береговий, докірливо оглядаючи учасників делегації. — Навіть між собою не маємо узгодженості. Як же тоді там? Товариші, я надіюсь на вашу статечність і розсудливість. Пора…
Широкі двері головного залу розчинилися, розмаїтий натовп учених та журналістів почав розтікатися по ярусах амфітеатру. Учасники симпозіуму займали місця довкола круглого стола. Михайло сів, оглянув зал. На темно-синьому склепінні мерехтіли неонові зорі, в численних нішах стін видно було строгі й задумливі обличчя древніх та сучасних учених.
"Гарно, — подумав Михайло. — Настроює на високий лад".
Запала тиша. За круглим столом встав президент Чехословацької Академії, відомий філософ Вацлав Дрда. На худорлявому аскетичному обличчі, порізаному суворими зморшками, усміхалися сині дитячі очі. Зда-валося, вони почали жити окремим від тіла життям, передаючи в своєму м’якому сяйві почуття старого вчено-го:
— Друзі, панове, брати! Вітаю всіх вас. Різних, близьких і далеких, прихильників і супротивників. Як ба-чите, всі ми зібралися за круглим столом. Не для війни, не для вбивства, не для суду над єретичними ідеями. Ми маємо різні погляди на світ, на покликання людини, на перспективи поступу, та вони — не ворожі. Доказом цього є круглий стіл. Різні клітини духу людського хоч на кілька днів створюють єдиний організм. Чи не про-образ це нашого майбуття? Єдність у множинності?
За спиною президента загорівся блакитним полум’ям великий екран. Делегати схвалювали слова Дрди. Та враз поміж тими вогнями замерехтіли багрові спалахи — різкі й тривожні.
— Гості бажають заперечити, — кивнув президент. — Це добре. Одразу вимальовується порядок веден-ня засідання. Не доповіді, а жива бесіда всіх учасників. Чи не так?
Блакитний вибух екрана схвалив пропозицію Дрди.
— Симпозіум розпочався, — сказав вчений. — Хто хотів заперечити мені — говоріть. Аудиторія слухає, радіостанції Праги транслюють нашу бесіду для всієї планети. Отже — "Куди йде людина?"
На екрані виникли слова: "Виступає доктор Шілке. Федеративна Республіка Німеччини".
За столом заворушився поважний, огрядний учений. Крізь пенсне холодно блиснули сірі очі. Почулися спокійні різкі слова:
— Пан Дрда з люб’язністю господаря одразу встановлює єдиний музичний ключ для всього симпозіуму. На жаль — це неможливо. Ми вчені, а факти — сувора річ. Куди ж іде Людина? В ніщо. Вона є породженням ефемерного Випадку, математичною грою Безмежності. Результат цієї гри — теж ніщо. Обґрунтовую своє пе-реконання. Ми знаємо історію. Ми знаємо передісторію з легенд, переказів, міфів, епосу різних народів. Всюди — бій особи з групою, народу з народом, континенту з континентом, ідеї з ідеєю. Народження, недовге існування, занепад, смерть. І виникнення нового. І повторення давно пройденого в іншій формі. Ви скажете — ци-вілізація, могутність техніки, культура? Я запитаю вас — могутність порівняно з чим? Де взірець для співстав-лення? Безмежність? їй байдуже до наших мір, вона не знає координат. Попередні покоління, їхня убогість? Але ж ознака поступу — наближення до Істини. Хіба нагромадження техніки та інформації про світ розкриває нам лик Істини?