— Ваша правда.
Гребер прокинувся з дрімоти і злякався, його вже обслуговувала якась жінка.
— Мій чоловік на фронті,— сказала вона. — Я його заміняю. Сідайте ось сюди. Поголити?
— Підстригти. Ви й це вмієте?
— О господи! Та я це так умію, що скоро вже почну знов забувати. І голову помиємо? У нас іще є чудове мило.
— Гаразд. І голову помиємо.
Жінка була енергійна і рішуча. Вона підстригла Гребера і добре вимила йому голову з милом, а потім витерла волохатим рушником.
— Брильянтину не бажаєте? — запропонувала вона. — У нас є французький.
Гребер прогнав дрімоту, поглянув у дзеркало і злякався. Волосся на скронях було підстрижене так коротко, що вуха, здавалося, повиростали.
— Брильянтин? — владно перепитала жінка ще раз.
— А як він пахне? — Гребер згадав про Альфонсову сіль для купання.
— Пахне, як брильянтин. Як же ще? Французький.
Гребер узяв баночку і понюхав. Брильянтин тхнув давнім прогірклим жиром. Час перемог і справді давно минув. Він оглянув своє волосся; там, де воно було довше, і тепер стирчали якісь віхті.— Гаразд. Давайте брильянти. Але трішечки.
Він заплатив і вирушив знов до кравця.
— Ви прийшли ранувато, — пробурмотів той.
Гребер промовчав. Він сів і почав спостерігати, як кранець прасує одяг. Від теплого повітря його хилило на сон. Війна раптом стала дуже далекою. Ліниво гули мухи, шипіла праска, і в невеличкій кімнатці запанувала атмосфера незвичної і давно забутої безпеки.
— Це все, що я можу зробити.
Кравець подав Греберу штани. Той оглянув їх. Пляма майже зникла.
— Чудово! — похвалив він.
Штани тхнули бензином, але про це Гребер нічого не сказав. Він швиденько переодягнувся.
— Хто вас підстригав? — спитав кравець.
— Якась жінка, її чоловік на фронті.
— У вас такий вигляд, ніби ви підстригалися самі. Постривайте хвилинку.
Схожий на кенгуру кравець зрізав ножицями кілька відстовбурчених пасом.
— Ось так краще.
— Скільки я маю заплатити?
Кравець махнув рукою:
— Тисячу марок або зовсім нічого. Отже, нічого. Подарунок на весілля.
— Дякую. Тут поблизу є квітковий магазин?
— Є, на Шпіхернштрасе.
Магазин був відчинений. Дві жінки торгувалися з продавщицею за вінок.
— Але ж на гілках справжні шишки, — казала продавщиця. — Це коштує дорожче.
Одна з жінок обурливо зиркнула на неї. Її опухлі зморшкуваті щоки тремтіли.
— Це спекуляція, — заявила вона. — Спекуляція! Ходімо, Мінно! Знайдемо де-небудь дешевшого вінка.
— Можете не купляти! — ущипливо відповіла продавщиця. — Я свій товар ще продам.
— За таку ціну?
— Авжеж, за таку! У мене вінки не залежуються, до вечора їх розкуповують, шановна пані!
— Ви наживаєтесь на війні!
Обидві жінки вийшли з крамниці. Продавщиця перевела дух, так наче хотіла їм ще щось гукнути, але потім повернулася до Гребера. Щоки її раптом спалахнули.
— А вам? Вінок чи прикраси на домовину? Ви ж бачите, вибір не великий, але в нас є дуже гарне ялинове гілля.
— Мені нічого не треба для похорону.
— Тобто як? — здивувалася продавщиця.
— Я хочу купити квіти.
— Квіти? У мене є лілеї…
— Лілей не треба. Щось для весілля.
— Лілеї на весілля можна брати сміливо, шановний пане! Вони — символ незайманості і чистоти.
— Це правда. А хіба троянд у вас немає?
— Троянд? У цей час? Звідки? В теплицях нині вирощують овочі. Тепер узагалі важко діставати квіти, Гребер обійшов прилавок. Нарешті за вінком у вигляді свастики він знайшов букетик Нарцисів.
— Дайте мені оці.
Продавщиця витягла букетик і побризкала його водою.
Доведеться, на жаль, загорнути вам квіти в газету. Іншого паперу в мене немає.
— Байдуже.
Гребер заплатив за нарциси й вийшов. Із квітами в руках він відразу відчув себе якось ніяково. Здавалося, всі перехожі задивляються на нього. Спершу він тримав букета квітами вниз, потім узяв його під пахву. Греберів погляд упав на газету, в яку був загорнутий букет. Поруч із живими квітами було видно фото якогось чоловіка з роззявленим ротом. То був голова народного суду. Гребер прочитав текст. Якихось чотирьох засуджено ми страти за те, що вони більше не вірили в перемогу Німеччини. Їм сокирою відрубано голови. Гільйотину було давно скасовано. Вона виявилася надто людяною покарою. Гребер зняв з букета газету і викинув її геть.
Службовець сказав правду — бюро реєстрації шлюбів містилося в гімнастичному залі міської школи. Реєстратор сидів за рядом канатів, кінці яких були прив'язані до піни. Поруч висів портрет Гітлера у військовій формі, під ним — свастика з німецьким орлом. Довелося почекати. Перед ними розписувався якийсь літній солдат. В його майбутньої дружини на грудях красувалася золота брошка у вигляді вітрильника. Солдат хвилювався, жінка стояла байдужа. Вона усміхнулася до Елізабет, немовби вони були змовниці.
— Свідки, — промовив реєстратор. — Де ваші свідки?
Солдат щось промимрив. У нього їх не було.
— Я гадав, що коли одружується фронтовик, то свідки не потрібні,— нарешті вимовив він.
— Ще чого! У нас порядок!
Солдат звернувся до Гребера:
— Може, ти нам допоможеш, друже? Ти і фрейлейн? Тільки поставте свої підписи.
— Певна річ. А потім ви розпишетеся за нас. Я теж не думав, що потрібні свідки.
— Хто ж про це думає!
— Кожен, хто знає свої громадянські обов'язки, — суворо заявив реєстратор. Він, очевидно, сприйняв цю байдужність як особисту образу. — Хіба в бій ви йдете без гвинтівок?
Солдат здивовано подивився на нього.
— Але ж це зовсім інша річ. Свідки — не зброя!
— Я цього й не сказав. Це було лише порівняння. Ну, то як же тепер? У вас є свідки?
— Оцей мій приятель і його дама.
Реєстратор незадоволено глипнув на Гребера. Йому не сподобалося, що все влаштовано так просто.
— У вас є документи? — з надією спитав він у Гребера.
— Так, ми й самі хочемо розписатись.
Реєстратор щось буркнув і взяв папери. Він записав прізвища Гребера й Елізабет в реєстраційну книгу.
— Розпишіться ось тут.
Всі четверо поставили свої підписи.
— Вітаю вас від імені фюрера, — холодно сказав реєстратор солдатові та його дружині. Потім повернувся до Гребера.
— А ваші свідки?
— Тут. — Гребер показав на обох.
Реєстратор похитав головою.
— Я можу взяти лише одного з них, — заявив він.
— Чому? Адже ви взяли нас обох.