Гребер похитав головою.
— Мені ні. Але я хочу збагнути одне: як можна узгодити ці книжки, вірші, цю філософію з нелюдською жорстокістю штурмових загонів, концентраційними таборами і знищенням ні в чому не винних людей?
— Це не можна узгодити. Це лише співіснує в часі. Якби ті, хто понаписував ці книжки, були живі, вони також сиділи б у концтаборі.
— Мабуть.
Польман подивився на Гребера.
— Ви хочете одружитися?
— Так.
Старий дістав з полиці якусь книжку.
— Я не можу дати вам нічого іншого. Візьміть, будь ласка, оце. Тут немає чого читати: тут лише малюнки, самі малюнки. Часто, коли я не в змозі читати, я цілу ніч розглядаю малюнки. Поезія і малюнки — вони завжди зі мною, поки в лампі є гас. А потім, у темряві, залишається тільки молитва.
— Так, — промовив Гребер невпевнено.
— Я багато про вас думав, Гребере. Про вас, а також про те, що ви мені недавно сказали. На це немає відповіді.— Польман замовк, потім тихо додав: — Є тільки одне: треба вірити. Вірити. Що ж нам іще лишається?
— У що?
— В бога. І в добро, що живе в людині.
— А ви ніколи в ньому не сумнівалися? — запитав Гребер.
— Чому ж, — відповів старий. — Навіть часто. А то хіба я міг би вірити?
Гребер вирушив до фабрики. Знявся вітер, і розкошлані хмари пропливали над самими дахами. Через площу у напівтемряві марширував взвод солдатів. Кожен ніс під рукою пакунок. Вони йшли на вокзал, щоб виїхати на фронт. "Я теж міг би бути серед них", — подумав Гребер. Перед розбитим будинком він побачив темну липу, і раптом його плечі, м'язи сповнило те саме відчуття життя, яке повернулось до нього, коли він побачив цю липу вперше. "Дивно, — промайнуло в нього. — Мені шкода Польмана, а він безсилий допомогти мені. Але щоразу після зустрічі з ним я відчуваю життя дедалі глибше".
XIX
— Ваші папери? Зачекайте хвилинку. — Службовець зняв окуляри і поглянув на Елізабет. Потім поважно підвівся і зник за дерев'яною стінкою, що відділяла його віконце від великого залу.
Гребер подивився йому вслід і озирнувся. Дорога до виходу була забита людьми.
— Іди до дверей, — сказав він тихо. — Чекай там. Коли побачиш, що я скидаю кашкета, негайно біжи до Польмана. Ні про що не турбуйся, біжи негайно, а я прийду потім.
Елізабет завагалася.
— Йди! — повторив він нетерпляче. — Можливо, цей старий козел когось покличе. Не варто ризикувати. Чекай надворі.
— Може, він просто хоче ще щось довідатись про мене.
— Буде видно. Я йому скажу, що тобі стало недобре і ти на хвилину вийшла на повітря. Йди, Елізабет!
Він стояв біля віконця і дивився їй вслід. Вона обернулася і всміхнулась. Потім зникла в натовпі.
— Де фрейлейн Крузе?
Гребер повернув голову. Службовець уже стояв на місці.
— Вона зараз прийде. Все гаразд?
Службовець кивнув.
— Коли ви маєте намір одружуватись?
— Якомога швидше. У мене вже лишилося мало часу. Моя відпустка майже закінчилась.
— Ви можете одружитися відразу, якщо хочете. Папери готові. Для солдатів усе робиться швидко й просто.
Гребер побачив у руках чоловіка папери. Службовець усміхався. Гребер відчув, що сили покидають його. Несподівано йому стало душно.
— Все влаштовано? — запитав він і скинув кашкета, щоб витерти з обличчя піт.
— Так, — підтвердив службовець. — А де ж фрейлейн Крузе?
Гребер поклав кашкета на віконце. Спробував знайти поглядом Елізабет. Зал був переповнений людьми, і він її не бачив. Потім помітив на віконці свій кашкет. Він забув, що це був сигнал небезпеки.
— Одну хвилинку, — швидко сказав він. — Я її зараз приведу.
Він квапно почав пробиратися між людьми, сподіваючись наздогнати Елізабет на вулиці. Але коли підійшов до виходу, то побачив, що вона спокійно стоїть біля колони й чекає.
— Слава богу, ти тут! — зрадів він. — Все гаразд, Елізабет.
Вони повернулися назад. Службовець передав Елізабет папери.
— Ви дочка медичного радника Крузе? — поцікавився він.
— Так.
Гребер затамував подих.
— Я знав вашого батька, — сказав службовець.
Елізабет здивовано звела на нього погляд.
— Вам що-небудь відомо про нього? — спитала вона за мить.
— Не більше, ніж вам. Ви про нього нічого не чули?
— Ні.
Чоловік надів окуляри. У нього були водянисто-блакитні короткозорі очі.
— Сподіватимемось на краще. — Він подав Елізабет руку. — На все добре. Я взяв вашу справу на свою відповідальність і зробив усе сам. Можете одружуватися хоч сьогодні. Я можу для вас усе підготувати. Якщо хочете, хоч зараз.
— Зараз, сказав Гребер.
— Сьогодні вдень, — промовила Елізабет. — Можна о другій дня?
— Я це влаштую для вас. Вам треба з'явитися до гімнастичного залу міської школи. Тепер там реєструють шлюби.
— Спасибі.
Вони спинились біля виходу.
— Чому не зараз? — спитав Гребер. — І нам уже нічого не стояло б на перешкоді.
Елізабет усміхнулася.
— Мені ж треба хоч трохи часу, щоб приготуватися. Ернсте! Невже ти цього не розумієш?
— Лише наполовину.
— Досить і цього, Зайди по мене за чверть до другої.
Пройшовши кілька кварталів, Гребер знайшов кравецьку майстерню. В ній сидів чоловік, що скидався на кенгуру. Він шив військову форму.
— У вас можна почистити штани? — спитав Гребер.
Чоловік підвів голову.
— У мене кравецька майстерня, а не пункт чистки.
— Я бачу. Я хочу також випрасувати свій одяг.
— Той, що на вас?
— Так.
Кравець трохи побурмотів і встав. Оглянув пляму на штанях.
— Це не кров, — пояснив Гребер. — Це маслинова олія. Трохи бензину, і вона зникне.
— Чому ж ви не зробите це самі, коли ви так добре розбираєтесь? Бензин тут узагалі нічого не поможе.
— Може, й так. Вам це напевно краще відомо. У вас немає нічого такого, у що я міг би поки перевдягнутися?
Кравець зник за перегородкою і повернувся з картатими штаньми та білим піджаком. Гребер узяв одяг.
— Скільки це триватиме? — спитав він. — Уніформа мені потрібна на весілля.
— Годину.
Гребер переодягнувся.
— Тоді через годину я прийду.
Схожий на кенгуру кравець недовірливо поглянув на нього. Він думав, що Гребер посидить у майстерні.
— Моя уніформа — непогана застава, — заявив Гребер. — Я не втечу.
Кравець несподівано усміхнувся на всі зуби.
— Ваша уніформа, юначе, належить державі. Та йдіть собі. І не забудьте підстригтися. Вам це потрібно, коли ви зібралися одружуватись.