Жайворонок.
Вона відклала перо. Дуже старанно, рівно, точно впоперек списаного аркушу пергаменту. Протягом довгого часу сиділа нерухомо, втупившись у червону кулю сонця, що заходило. Потім встала. Пдійшла до вікна. Впродовж якогось часу вона дивилась на дахи будинків. Будинків, у яких саме вкладались до сну звичайні люди, змучені своїм звичайним, людським життям і працею, повні звичайного людського неспокою про долю, про завтра. Чародійка поглянула на лист, що лежав на столі. Дист був адресований звичайним людям. Те, що більшість звичайних людей не вміли читати, не мало значення.
Вона стала перед дзеркалом. Поправила волосся. Поправила сукню. Скинула з рукава з буфами неіснуючу пилинку. Вирівняла на декольте намисто зі спінелі.
Свічники під дзеркалом стояли нерівно. Служниця муситиме поправити і попересувати їх під час прибирання.
Служниця. Звичайна жінка. Звичайна людина з повними страху очима перед тим, що надходить. Звичайна людина, загублена в часи зневаги. Звичайна людина, що шукає надії і повності у завтрашньому дні у неї, у чародійки…
Звичайна людина, довіри якої вона не виправдала.
З вулиці долинув звук кроків, стукіт тяжкий солдатських чобіт. Тіссая де Вріес навіть не здригнулась, не обернула голови до вікна. Їй було байдуже, чи чиї це кроки. Королівські вояки? Прево з наказом про арешт зрадниці? Наймані убивці? Наймані убивці Вільгефортца? Її це не обходило.
Кроки затихли у далині.
Підсвічники під дзеркалом столи нерівно. Чародійка вирівняла їх, поправила положення серветки, так, щоб її ріжок стояв точнісінько посередині і був симетричним до чотирикутних підставок підсвічників. Вона розстебнула золотиі браслети на зап'ястках і рівненько розклала їх на розгладженій серветці. Критично оглянула, але не знайшла найменшого недоліку. Все лежало рівно, акуратно. Так, як і повинно лежати.
Відкрила шухляду комодика, вийняла з неї короткий ніж з кістяним руків'ям.
Обличчя мала горде і нерухоме. Мертве.
У будинку було тихо. Так тихо, що було чутно, як на стільницю столу падає пелюстка в'янучого тюльпану.
Сонце, червоне як кров, повільно зайшло за дахи будинків.
Тіссая де Вріес сіла у крісло біля столу, задмухала свічки, ще раз поправила перо, що лежало впоперек листа і перетяла собі судини на зап'ястках обох рук.
*******
Виснажений цілоденною подорожжю і враженнями дало знати про себе. Жовтець прокинувся і зрозумів, що заснув напевне під час оповіді, захропівши на пів слові. Ворухнувся і ледь не впав з купи галуззя – Геральт вже не лежав поряд нього і не врівноважував барлогу.
— На чому… — відкашлявся, сів. – На чому я спинився? Ага, на чародіях.. Геральте? Де ти?
— Тут – відповів відьмак, якого було ледь видно у мороці. – Прошу, продовжуй. Ти не хотів мені розповідати про Єнніфер.
— Послухай – поет точно знав, що про вищевказану особу він не мав навіть найменшого наміру навіть згадувати. – Я справді нічого…
— Не бреши. Я тебе знаю.
— Якщо вже ти мене так добре знаєш – роздратувався трубадур – то якого дідька вимагаєш, щоб я говорив? Знаєш мене, як облупленого, тож повинен знати, чому я промовчав, чому я не повторюю почутих пліток! Ти повинен здогадатись, які це плітки і чому я хочу тебе від них зберегти!
— Que suecc's? – одна з дріад, що спала поряд, розбуджена його підвищеним голосом.
— Я перепрошую – промовив тихо відьмак. – Тебе теж.
Зелені ліхтарики Брокілону вже погасли, тільки деякі ще слабо тліли.
— Геральте – перервав мовчанку Жовтець. – Ти завжди стверджуєш, що стоїш збоку, що тобі байдуже… Вона могла повірити в це. Вірила в те, коли коли разом з Вільгефортцем почала ту гру…
— Досить – промовив Геральт. – Ні слова більше. Коли я чую слово "гра", мені хочеться когось вбити. Ах, давай ту бритву. Я хочу нарешті поголитись.
— Тепер? Ще темно…
— Для мене ніколи не темно. Я потвора.
Коли відьмак вирвав йому з рук торбинку з туалетним придаллям і відійшов у напрямку струмка, Жовтець переконався, що сонливість його цілком залишила. Небо вже палало передвіщенням світанку. Він встав, пішов у ліс, обережно оминаючи сплячих, притулених одна до одної дріад.
— Чи ти належиш до тих, які спричинили це?
Він різко обернувся. Дріада, що сперлась на сосну, мала срібного кольору волосся, що було видно навіть у півмороку світання.
— Дуже паскудний вигляд – промовила, схрестивши руки на грудях. – Як у когось, хто все втратив. Знаєш, співаче, це цікаво. Свого часу мені здавалалось, що все не можна втратити, що завжди щось зостається. Завжди. Навіть у часи зневаги, коли наївність може помститись у найогидніший спосіб, не можна втратити всього. А він… Він втратив кілька кварт крові, можливість вправного пересування, частково владу над лівою рукою, відьмацького меча, кохану жінку, чудом віднайдену доньку, віру… Ну, я думала, що щось все ж мусить залишитись? Я помилялась. Він вже нічого не має. Навіть бритви.
Жовтець мовчав. Дріада не ворухнулась.
— Я запитала, чи ти причетний до того – продовжила за мить. – Але певно питала марно. Це очевидно, що ти причетний. Очевидно, що ти його друг. А якщо він має друзів, і попри це все втрачає, то очевидно, що приятель винен. За те, що робив, так само і за те, чого не робив. За те, що не бачив, що слід вчинити.
— А що я міг? – прошепотів. – Що я міг зробити?
— Не знаю – відповіла дріада.
— Я не сказав йому всього…
— То скажи.
— Я ні в чому не винен!
— Винен.
— Ні! Ні…
Підвівся, тріскаючи галуззям лежанки. Геральт сидів поряд, тручи обличчя. Пахнув милом.
— Не є? – холодно запитав він. – Цікаво, що тобі наснилось? Що ти жаба? Заспокойся. Ні. Що ти дурко? А, в такому разі це міг би бути пророчий сон.
Жовтець роззирнувся. Вони були цілком самі на поляні.
— Де вона… Де вони?
— На узліссі. Збираються, час на тебе.
— Геральте, я щойно розмовляв з дріадою. Говорила загальною без акценту і сказала мені…
— Жодна з цього підрозділу не розмовляє загальною без акценту. Тобі наснилось, Жовтцю. Це Брокілон. Тут ще й не таке може наснитись.
*******
На узліссі на них чекала самотня дріада. Жовтець одразу її впізнав – це була та, з зеленуватим волоссям, яка вночі принесла їм світло і хотіла схилити його до подальшого співу. Дріада підняла долоню, наказуючи їм зупинитись. У другій руці вона мала лук зі стрілою на тятиві. Відьмак поклав долоню на плече трубадура і сильно стиснув.