Зивік, бурмочучи лайку, витяг барильце. Десятники збились у тісну групку, забряжчали чарки і олов'яні кубки.
— Аааах – сотник витер вуса і очі. – Ууух, але ж свинство гівняне. Лий ще, Зивіку.
— Ну ж бо, кажіть вже – гарячкував Бодем. – Які накази? Ми ідемо на нільфгаардців чи далі стирчатимемо на кордоні ніби члени на весіллі?
— Вам спішно до бою? – Півгарнець протяжно закашлявся, сплюнув, тяжко присів на сідло. – Вам так спішно за кордон, до Аердіну? Розпирає вас, га? Запеклі з вас вовченята, от як іклами блискаєте.
— Ага – холодно сказав малий Штаглер, переминаючись з ноги на ногу. Обидві, як у старого кавалериста, мав криві як обручі. – Ага, пане сотнику. Ми спимо п'яту ніч у чоботах, у готовності. То й хочемо знати, що має статись. Або бійка, або назад до форту.
— Йдемо за кордон – коротко пояснив Півгранець. – Завтра, на світанку. П'ять хоругв, Бура попереду. А тепер уважно, бо зараз скажу, що нам, сотникам і хорунжим, сказав воєвода і вельможний пан маркграф Мансфельд з Ард Каррайгу, який прибув просто від короля. Нашороште вуха, бо двічі казати не буду. А розповідатиму незвичайне.
У наметі зробилось тихо.
— Нільфгаардці перейшли через Доль Ангра – промовив сотник. – Придушили Лірію, за чотири дні дійшли до Альдерсбергу, там у вирішальній битві розбили армію Демавенда. З ходу, ледве через шість днів облоги, взяли зрадою Вендерберг. Нині швидко йдуть на північ, стягують війська з Аердіну до долини Понтару і у Dol Blathanna. Вони йдуть до нас, у Каедвен. Наказ для Бурої Хоругви є таким: перейти кордон і спішно йти на південь, просто до Долини Квітів. Ми мусимо за три дні стати на ріці Дифні. Повторюю, за три дні, значить, ми будемо йти риссю. Ні кроку за ріку Дифну. Повторюю: ні кроку. На тому березі скоро з'являться Нільфгаардці. З ними, тепер уважно і пильно, бою не розпочинати. Жодним чином, зрозуміло? Навіть якщо б вони десь намагались перетнути річку, то їм тільки показатись, показати їм знаки, щоб бачили, що це ми, каедвенське військо.
У наметі стало ще тихше, хоч і здавалось, що тихше бути не може.
— Як це? – врешті бекнув Бодем. – Не бити нільфгаарців? Ми на війну йдемо, чи ні? Як же це, пане сотнику?
— Наказ такий. Ми не йдемо не на війну, а… – Півгарнець почухав шию. – А з братньою допомогою. Перетнемо кордон, щоб боронити людей з Гірського Аердіну… Ой, що я кажу… Не з Аердіну, а Нижньої Мархії. Так сказав вельможний маркграф Мансфельд. Так і так, сказав, Демавенд зазнав поразки і впав та лежить, як глист, бо зле правив і мав політику до сраки. Кінець і йому, і всьому Аердіну. Наш король позичав Демавендові багато грошей, бо ми надавали допомогу, не можна пропадати такому багацтву, нині час ці гроші отримати з відсотками. Також ми не можемо дозволити, щоб наші співвітчизники і родичі з Нижньої Мархії пішли до нільфгаардскьої неволі. Ми мусимо їх, як його, визволити. Бо це наші споконвічні землі, колись та земля, Нижня Мархія, була під берлом Каедвену, і сьогодні під це берло повернеться. Аж по річку Дифну. От таку угоду уклав наш милостивий король Хенсельт з Емгиром з Нільфгаарду. Але угода угодою, а Бура Хоругва має стати над рікою. Ви зрозуміли?
Ніхто не відповів. Півгарнець скривився. Махнув рукою.
— А, пес вас трахав, гівнярі, зрозуміли. Але не турбутесь, бо і я не дуже. Але для розуміння є його милість король, графи, воєводи і панове шляхта. А ми військо! Нам пікорятись наказу: за три дні дійти до річки Дифне, там спинитись і стати як мур. І тільки. Налий, Зивіку.
— Пане сотнику… — запнувся Зивік. – А що буде… Що буде, якщо військо з Аердіну опиратиметься? Заступить шлях? Адже ми збройно йдемо через їх країну. Що тоді?
— А якщо наші співвітчизники і браття – уїдливо піхопив Штаглер – ті, що ми їх нібито маєио визволити… Якби вони почали шити з луків, кидатись камінням? Га?
— Ми маємо за три дні стати над Дифне – промовив з притиском. – Не пізніше. Якби хтось хотів нас сповільнити чи затримати, той є ворогом. А ворогів слід сікти мечами. Але увага і пильність! Слухати наказу! Ні сіл, ні халуп не палити, здобичі в людей не брати, не грабувати, бабів не ґвалтувати! Закарбувати у пам'яті собі і воякам, бо хто порушить цей наказ – піде на палю. Воєвода десять разів це повторив: ми, курва, не йдемо вторгатись, а з братерською допомогою! Чого шкіриш зуби, Штаглере? Це наказ, бляха! А тепер бігом до десяток, підняти їх всіх на ноги, коні і спорядження мають блищати як місяць у повню! Перед вечором всі хоругви стануть до огляду, сам воєвода з хорунжими буде інспектувати. Якщо я через якусь десятку наїмся сорому, десятник мене не забуде, ой не забуде! Виконуйте!
Зивік вийшов з намету останнім. Мружачи вражені сонцем очі, оглядав пануючий у таборі розгардіяш. Десятники поспішали до підрозділів, сотники бігали і лаялись, шляхта, пажі й корнети плутались під ногами. Панцерні з Бан Ард клусували полем, збиваючи хмари пилюки. Спека була страшною.
Зивік пришвидшився. Минув чотирьох прибулих вчора скальдів з Ард Каррайгу, які сиділи у затінку, яку відкидав багато оздоблений намет маркграфа. Скальди саме укладали баладу про звитяжну військову операцію, про геніальність короля, вправність командирів і хоробрість простого вояцтва. Вони робили це як завжди перед операцією – щоб не втрачати часу.
— Вітали нас наші браття, вітали хлібом-сіллю… — заспівав на пробу один з скальдів. – Рятівників і визволителів своїх вітали, вітали хлібом-сіллю… Гей, Ґрафніре, підкинь якусь небанальну риму до "солі"!
Другий скальд підкинув риму. Зивік не розчув, яку саме.
Отаборена серед верб над ставом десятка зірвалась побачивши його.
— Готуйтеся! – закричав Зивік, ставши достатньо далеко для того, щоб його перегар не вплинув на моральний стан підлеглих. – Поки сонечко підніметься на чотири пальці, всі до огляду! Все має блищати як оце сонечко — зброя, обладунки, спорядження, кінь! Буде інспекція, якщо через когось з вас я наїмся сорому в сотнику, такому салабону я повириваю ноги! Живо!
— Йдемо в бій – здогадався кіннотник Краска, швидко запихаючи сорочку до штанів. – Йдемо в бій, пане десятнику?
— А що ти думав? Що на танці, на Купала? Переходимо кордон. Зранку на світанку вся Бура Хоругва рушає. Сотник не казав, у якому порядку, але скоріше всього наша десятка буде передовою, як завжди. Отже. Скажу одразу, бо потім часу, напевно, не буде. Це не буде звичайна війна, хлопці. Якесь новочасне глупство, вельможені вигадки. Якесь визволення, чи щось таке. Ми не йдемо бити ворога, але на ті, ну, наші одвічні земної, з тою, як її там, братерською допомогою. Тепер увага, що скажу: людей з Аердіну не чіпати, не грабувати.