Евертайн голосно відкашлявся.
— Поки вояки залишають за собою випалену землю – промовив до мовчазних рігістрантів – вашим завданням є витягнути з того краю все, що можна, все, що може примножити багатство нашої Вітчизни. Ти, Аудегасте, займешся вантаженням і вивезенням вже зібраних і складованих плодів землі. Те, що ще є на полях, і чого не знищать звитяжні лицарі Коегоорна, слід зібрати.
— У мене обмаль людей, пане коморжий.
— Невільників буде вдоста. Зганяйте їх до роботи. Мардере і ти… Я забув твоє ім'я.
— Гельвет. Еван Гельвет, пане коморнику.
— Займіться худобою. Зберіть у стада, зженіть у визначені пункти на карантин. Зважаючи на ящур та іншу заразу. Хвору чи підозрілу худобу вбити, падло спалити. Решту гнати на південь визначеними дорогами.
— Слухаюсь.
Тепер спеціальне завдання, подумав Евертейн, поглядаючи на підлеглих. Кому його доручити? Всі молоді, молоко на губах, ще мало бачили, недосвідчені… Ех, бракує мені тих старих, бувалих комірників… Війни, війни, безперервні війни… Воїнів гине багато і часто, але коморники, зважаючи на пропорції, ненабагато рідше. Але воїнів не бракує, бо весь час приходять нові, бо кожен хоче бути вояком. А хто хоче бути коморником, чи регістрантом? Хто, коли його питатимуть сини, які вчинки здійснив на війні, хоче розповісти, як він міряв корцем[30] зерно, лічив смердючі шкіри і важив віск, як вів через вибоїсту, вкриту волов'ячим гімном дорогу конвой, навантажених здобиччю возів, поганяв ревучі і бекаючі стада, ковтаючи куряву, сморід і мухи…
Спеціальні завдання. Гута у Гулеці, з великими печами. Дробильні, цинкова гута і велика кузня заліза у Еусенлаані, п'ятсот центнерів річної продукції у рік. Ливарні і вовняні мануфактури у Альдесберзі. Солодові млини, винокурні, ткальні і фарбувальні у Вендерберзі…
Здемонтувати і вивезти. Так наказав імператор Емгир, Біле Полум'я, що тацює на Курганах ворогів. Двома словами. Демонтувати і вивезти, Еверстене.
Наказ це наказ. Має бути виконаний.
Зостається найважливіше. Срібні копальні та їх видобуток. Монети. Коштовності. Твори мистецтв. Але цим я займуся сам. Особисто.
Біля чорних стовпів диму, які виднілись на горизонті, виросли наступні. І наступні. Армія впроваджувала у життя накази Коегоорна. Королівство Аердін ставало країною пожеж.
Дорогою, гуркочучи і збиваючи тумани куряви, тягнулась довга колона облогових машин. На Алдерсберг, що ще боронився. І на Вендерберг, столицю короля Демавенда.
Петер Евертайн дивився і рахував. Підраховував. Перелічував. Петер Еверстен був великим коморржим Імперії, під час війни – першим коморником армії. Обіймав цю посаду вже двадцять п'ять років. Підрахунок і обрахунок це було все його життя. Катапульта коштує п'ятсот флоринів, требушет двісті, петрарія[31] мінімум сто п'ятдесят, найпростіша балліста вісімдесят. Вишколена обслуга бере дев'ять з половиною флоренів місячної платні. Колонна, яка прямує на Вендерберг, включно з кіньми, волами і дріб'язком, коштує мінімум триста гривень. З гривни, інакше марки чистого срібла вагою у півфунта, б'ється шістдесят флоринів. Річний видобуток великої копальні це п'ять, шість тисяч гривень…
Колонну обложників випередила легка кавалерія. За значками на прапорцях Евертайн розпізнав тактичну хоругву князівства Віннебурга, одну з перекинених з Цинтри. Так, подумав він, ці мають чим тішитись. Битва виграна, армія з Аердіну безладі. Резервні частини не будуть кинуті у важкі бої з регулярними військами. Будуть переслідувати відступаючих, винущувати розпорошені, позбавлені командирів групи, будуть мордувати, грабувати і палити. Тішаться, бо їх чекає приємна, весела війночка. Війночка, яка не обтяжує. І не вбиває.
Евертайн рахував.
Тактична хоругва налічує десять звичайних хоругв, і має дві тисячі вершників. Хоч віннебуржців напевно не залучать до жодної великої битви, у сутичках поляже не менше ніж одна шоста від загалу. Потім будуть обози і біваки, зіпсута їжа, бруд, воші, комарі, брудна вода. Прийде те, що завжди, що неуникненне: тиф, дизентерія і малярія, які уб'ють не менше як одну четверту. До цього слід додати належне – нещасні випадки, зазвичай біля однієї п'ятої від загалу. До дому повернуться вісімсот. Не більше. А напевне менше.
Шляхом пройшли наступні хоругви, за кавалерією з'явились піхотні корпуси. Марширували лучники у жовтих кабатах і округлих шоломах, арбалетники у пласких капалінах, списники й пікінери. За ними йшли щитники, броньовані як раки ветерани з Віковарно і Етолії, далі кольорова збиранина – кнехти-контрактники з Метінни, найманці з Турм, Маехту, Гесо і Еббінгу…
Попри спеку, підрозділи марширували жваво, збитий солдатськими чоботиськами пил клубочився над дорогою. Тріщали бубни, розвівались прапорці, колихались і блищали вістря пік, дротиків, алебард і гізарм. Воїни марширували жваво і весело. Це йшла армія звитяжна. Армія непереможна. Давайте хлопці, вперед, до бою! На Вендерберг! Прикінчити ворога, помститись за Содден! Скористатись веселою воячкою, напхати сакви здобиччю і до дому, до дому!
Евертайн дивився. І рахував.
*******
— Вендерберг впав після тижня облоги – докінчив Жовтець. – Ти здивуєшся, але там цехи діяльно і до кінця боронили башти і визначениі ділянки стін. Вирізано усю залогу і населення міста, щось біля шести тисяч людей. На звістку про це почала велика втеча. Розбиті полки і цивільна людність почали масово втікати до Темерії і Реданії. Натовпи втікачів досягли Долини Понтару і пройшли Махакам. Але не всім вдалось втекти. Кінні загони Нільфгаардців пішли за ними, відрізали дороги втечі… Знаєш, про що йдеться?
— Не знаю. Я не знаюсь на… Не знаюсь на війні, Жовтцю.
— Йдеться про бранців. Про невільників. Хотіли загнати у неволю якнайбільше людей. Це для Нільфгаарду найдешевша робоча сила. Тому вони таке завзято переслідували втікачів. Це було велике полювання на людей, Геральте. Легке полювання. Бо військо втекло, а втікаючих людей ніхто не захищав.
— Ніхто?
— Майже ніхто.
*******
— Не зможемо… — прохрипів, оглядаючись. – Не зможемо втекти… Бляха, кордон вже так близько… Так близько…
Райла стала у стременах, поглянула на гостинець, що вився серед вкритих хащами пагорбів. Дорога, куди кинути оком, була всіяна покинутим майном, трупами коней, зіпхнутими на узбіччя возами і візками. За ними, з-за лісів, били у небо чорні стовпи диму. Щораз ближче було чути вереск, наростаючі звуки бою.